Наталена Королева - Сон тіні

Меркатор сказав про себе правду: був балакучий, і все його дуже цікавило. Він вже розпитав, відколи й як вони живуть у «товариському» домику, що раніше належав Ізіній небіжці-матері. І скільки в Ізі цесарок, хто їй подарував таке гарне намисто, і як їй приходиться філософ Стробус.

– Мав, кажеш, стоїчну школу в Цезареї? А тепер має її в Александрії?

– Але ні, тут він помагає купувати нерухомості. Це дуже добрий і мудрий чоловік.

Розмову перервали діти: неначе хтось сипнув їх повною жменею на подвір’я. Той мав у руці кошик, інший – торбинку через плече, дехто в листку пальми приніс із собою вогку глину. Це були учні Геленіон, її «школа моделювання». Вони приходили до малярки здебільшого у святочні та вільні для малярки дні. Малеча привітала вчительку і юрбою кинулась до Ізі.

– Ось тобі жучок, на пришпильку, – подав їй висушену зелену «оленку» малий пузанчик.

– А від мене лотос! Дивись, який синій! – наввипередки гукала кучерява дівчинка. По її червоному, як півонія, личку збігав цівочками піт.

– Дивись, як по мені тече сонечко, – показувала вона пальчиком на свої щічки.

– Я сьогодні не приніс нічого, але як впіймаю, принесу тобі живого ібіса, – обіцяв інший малий хлопчик із ластовинням. І, пхнувши спітнілу дівчинку, діловито додав: – Ізі, візьми мене на ручки!

– І мене!

– І мене! – тиснулись інші.

– Та за вами й цесарок не чути! – сміялась Фаніон, до якої також липла дітвора.

– А йдіть лишень до мене, дістанете пундичка по шматочку, – покликав Діомед.

– Ні, ні! – запротестувала Ізі. – Сьогодні я частую всіх!

Діомедів кошик спорожнів.

– Спасибі тобі, меркаторе, – подякувала Гелене, складаючи свій ескіз та інструменти. – Діти, за мною!

– Але ж гарно! Дуже гарно! – похвалив шкіц продавець.

– Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знає? Може, колись Діомед розбагатіє, тоді замовить тобі свій портрет.

З озера нараз кинувся на місто божевільний вітер. Ворота голосно хряпнули й тремтіли, немов з ляку. Дрібний пісок, неначе його хтось злісно жбурнув з велетенської жмені, впав на стіни. Дерева й кущі в садочку схилились аж до землі перед невидимою, грізною силою.

Всі глянули на озеро: з-за нього, з південного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здіймався пісок з Лівійської пустині.

Але вгорі ще було ясне блакитне небо. Тільки з-поза піщаної стіни підводились купами білі кучеряві хмари.

Цесарки зникли з двору.

За мить набіг новий подув із пустині. Теплий і гострий, він викинув із якихсь таємних схованок цілі табуни різних птахів, що прудко летіли, перевертаючись у повітрі, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надії, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлі, кощаві руки.

З-за озера озвалась могутня, але ще далека відповідь:

– Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!

Від того голосу озеро враз потемніло й вигнуло, мов наїжену з переляку, спину. По сугорбистій поверхні Мареотісу із свистінням і зойком втікали щосили один поперед одного тисячі білих зайчиків шуму й піни. До них припадали буревісники.

В дворище прожогом ускочив Стробус.

– Хутчій! До хати! – гукнув він. – І біси вже танцюють свій дощовий танок.

Дівчата хапали все зі столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.

– От, засидівся… – ніяково озвався Діомед, складаючи кошика. – А тепер і змокнеш. Того ж мені й нога боліла.

– Перечасуй у нас, – запропонувала Ізі.

– Однаково ж на вулицях не буде покупців. А кошик порожній, – підтримала Фаніон.

Діомед подивився на Стробуса.

– Лишись, чужинче, – лагідно промовив філософ. Він був у доброму настрої.

– Хоча дари природи, скажім для прикладу… – почав було, але не договорив сентенції, бо вітер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкі й потемнілі, були вже долі й міцно обіймали озеро.

Почався хаос.

Дівчат, Стробуса, Діомеда – всіх заразом до хати пхала могутня незрима рука.

На самому кінці вузького Лохіаського півострова, чи певніше коси, заховавшись від гучного життя Александрії, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собі за резиденцію цезар Адріан. У промитому зливою повітрі та зелені цей затишний куточок міста золотився у сяйві западаючого сонця, мов поринаючи в подвійній блакиті: неба й моря. Меви білими смугами ткали у тій блакиті густі мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садів віяло свіжістю й ароматами ще заплаканих від радості квіток, що тихо шелестіли під легеньким подувом з моря й тим підкреслювали – в дійсності неіснуючі – спокій і тишу цього чарівного й самітного куточка.