Наталена Королева - Сон тіні

– Істинно. Саме про це я міркував сьогодні. До того ж мені прикро, що Пріск не вміє «грати для гри». А враз хоче виграшу, вірячи згаданому тобою Арістофанові, що впевняв ніби: де нема нагороди – там нема й мистецтва.

– Такі незмінно програють, – згодився Татіан.

– Таж з ними можуть програти й ті, що були в їхньому товаристві.

– Отож це мене й непокоїть, Татіане. Ми допустились помилки.

– І що ж? – спокійно, як і раніше, запитав Татіан. – Вчасно помічена помилка не страшна. Її легко направити. Упертими в помилках лишаються тільки дурні.

– То дозволь, я докінчу, – підвівся на ложі Антістос. – Помилку треба виправити враз і досконало.

І він повернув додолу, до землі великий палець правої руки. Це був рух званий pollice verso, яким у цирку глядачі дозволяли переможцеві-гладіаторові вбити переможеного.

– Безумовно. Для спокою імперії це буде найдосконаліше. Але не варто доручати такої справи рабам чи піратам з острова Фароса. Як гадаєш – хто?

– Найпевніше, щоб подбав про це я сам.

– Bene. А я, їдучи завтра з цезарем до сфінксів, не забуду помирити його з Пріском.

– Добре. Киньмо цю тему. Маю ще друге питання. Чи не варто було б порозумітись з Діодором, або якось порадити йому на якийсь час подорож по оазах?

– Що ж? «Роби, як визнаєш за краще», – Діодоровим голосом промовив Татіан.

Приятелі зайшлися сміхом. За дверима голосно гикнув раб. Антістос з питанням поглянув на Татіана.

– Це – раб, що пильнує, щоб ніхто нас не підслухував. Німий, як і більшість моїх хатніх придверників.

Раб гикнув знову.

– Але він діє мені на нерви! Може б, ти… подарував його Сабіні? А біля дверей посадив пса. Як роблю я, – порадив Антістос.

– Слухняність – чеснота жерців, – знову передражнив Татіан. – Виконаю твоє бажання. Ага, хотів тобі сказати, що пророк – милий дідусь, і мені дуже сподобався. Гадаю, що такий мудрий чоловік зрозуміє ліпше за Пріска вигоду мовчання, коли… пошився…

– В легати, – підкинув Антістос. – А подарунки йому послано?

– Вдвічі більші проти первісного наказу цезаря. Хай знає, що ми вміємо дотримувати обіцянки.

Випили по чарі.

За дверима знову, ніби впав зі скелі, гикнув придверник. Татіан встав, відчинив двері і зробив знак.

За хвилинку перед приятелями став інший слуга.

– Вина! І заміни придверника.

– З пророком чудово, – почав Антістос, – з Пріском також буде добре. А от не йде мені з думки Сабіна… Мовчати – чеснота не для неї.

– Але! Що з того? Стара, розмальована лялька. «А лялька, зрештою, розбивається», – згадав Татіан Сабінині слова.

– Це непогана думка, – згодився Антістос.

– Не моя, а її.

– Авторство не важне. Я чогось згадав про подорож Агріппіни. Цікаво було б побачити таку галеру. Кажуть, гарна була.

– Агріппіна? Ще б пак, коли навіть Нерон здивувався, побачивши її мертву.

– Ні, я не про Агріппіну, а про галеру. Чи ти бачив ту, що її готують для подорожі цезаря до Тебів?

– Ні.

– Варто подивитись. Ми ж на ній також попливемо.

– Добре. Від моря, певно, віє прохолодою, а тут немов трохи парно.

За хвилю раби готували приятелям одяг й лектику для прогулянки.

Був день відпочинку.

Але Ізіні цесарки з досвіта працювали, як найняті: без перестанку хитали розмальованими голівками, то збігались докупи, то розкочувались по обійстю, дрібно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябіло Мареотійське озеро. Здавалося, не буде кінця запальним змаганням птиць, що творили гамір, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.

Не лише в Ізіному домику, а й у сусідів, переважно людей тяжкої праці, попрокидались раніше, ніж мали в святочний день. Але не гнівались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять років не бачила Александрія? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрів там Афру, яка набирала воду.

– От, завела наша цикада цокотух. Усіх цикад заглушать! – усміхнувся філософ до Афри.

– Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вміє, – лагідно відповіла вона, добре знаючи, що Стробус і сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізіного табунця.

– Чи не на дощ розговорились? Не дали тобі виспатись.

– Ні, сьогодні я їм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.

Він похапцем умився, нашвидку з’їв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмінного пива, накинув святочний, свіжо вичищений у фулоніці білий плащ і знову вийшов у двір.