– Тільки добрі, – бадьоро, але тихим голосом відповів патрицій. – Пророцтво відбулося якнайліпше, сподівання божеської августи сповнились. Все сталось, як ти бажала.
– Радію, – роз’яснилось ще більше бліде обличчя Сабіни. – Але цікаво знати, що саме напророковано? Знаєш подробиці?
– Дещо знаю. Не турбував би зайво тебе. Пророковано різне… між іншим, цезареву владу Антіноєві.
Сабіна потемніла, але в очах сенатора блиснув невловимий усміх. Татіан починав мистецьку гру, в успіху якої був певний. Бо ж Сабіна не мала для нього жодної загадковості, він міг одним реченням викликати в неї бажаний настрій.
– Так, августо. Але це зовсім не зле. Бо славний цезар був задоволений.
Сабіна потемніла ще дужче. А коли вона простягла руку, щоб взяти флакончик із заспокоюючою сіллю, Татіан потяг за другу віжку:
– Тільки Антіноя таке пророцтво навряд чи втішить. І пророк обіцяв йому трон, але тільки колись. По цезареві, що має заступити Адріана.
Помітивши, що Сабіна затримала рух і не понюхала солі, додав:
– А влада першого Адріанового наступника буде закурена вогнем війни.
Августа нюхнула солі.
– Але той цезар буде рішучий муж і тим не журитиметься.
Сабіна знов вияснилася.
Як кожен, хто ворожить, вона вкладала власний – бажаний їй, – зміст у слова ворожбита. І цілком ясно бачила у сказаному образ свого кандидата – Люція Вера.
Татіан бачив її думки й продовжував:
– Панування Адріанового наступника, казав пророк, буде несприятливим для розквіту мистецтва й філософії.
Сабіна задоволено мотнула головою, бо обіцяне мало знищити саме те, за чим найдужче побивався Адріан.
– Але війна приведе до внутрішніх розрухів і прикростей, тому історія зробить це панування темною плямою, на якій ореол слідуючого цезаря, тобто Антіноя, засяє тихою, ясною зорею. І народи Римської імперії благословлятимуть його як Олімпійця.
Августа раз за разом двічі понюхала солі й зблідла.
– Та це буде аж тоді, коли гіацинтові кучері божеського Антіноя побіліють, як вершина Гімета під снігом, – може, за двадцять, а може, й за сорок літ.
– Хто пророкував? – запитала заспокоєна Сабіна.
– Діодор, найславніший пророк із Серапеума, – спокійно відповів Татіан.
– Невже ж тобі пощастило притягти його на наш бік? Подивляю твоє мистецтво, Татіане. Він, певне, говорив те, що ти йому підказав.
– Гадаю, божеська, що пророк говорив із натхнення. Але боги милостиві до тебе, то пророцтво було таке, що формою заспокоїло цезаря, а змістом може задовольнити й августу, бо не перешкоджає йти дорогою, яку бачить тільки її божеська мудрість. Дозволь не розповідати подробиць, щоб не затримувати тебе в цей дорогий тобі час. І мене вже чекає цезар. Кличе тинятися з ним десь по пустині, оглядати святині, розкидані по оазах. А щодо оракула, то головне ти знаєш. В дорозі я довідаюсь від цезаря подробиці.
Сабіна знов проясніла й жваво запитала:
– А нічого не порадив оракул Антіноєві?
– Аякже! Саме так, як ти, божеська, могла б бажати: щоб сидів тихо й спокійно та цікавився всім, що не має відношення до влади, аж поки не прийде його час.
– Це дуже добре! – одверто зраділа августа. – Хіба ж ляльці місце на троні? А це ж лялька! Мальована лялька! – додала погірдливо.
Замислившись, перебирала перли свого намиста.
– Але ж… часами… ляльки розбиваються, – промовила, немов до себе, і глянула просто в вічі сенаторові.
Той не моргнув і відповів:
– На все свій час. Тепер було б ліпше, якби лялька перестала бавити. А це трапляється, коли лялькою починають цікавитись інші. Маю відомості, що наш «мармуровий бог» почав сходити із свого постаменту… принаймні вночі…щоб забавлятися флейтистками.
Сабіна знизала плечима:
– Мудрий ти, сенаторе. Але не мав би зважати на дурниці. Було б, мабуть, ліпше, коли б на поміч нам стала якась освічена патриціанка. З флейтисток не буде помочі.
– Звичайно, коли б, наприклад, Бальбіла… – іронічно почав Татіан.
– Саме Бальбіла. Вона достойна дівчина, нам цілком віддана. Я сама поручусь за неї, за її відданість.
– За відданість – я також. Але… хто поручиться, що ради відданості вона легко відмовиться й від цезарського пурпуру? Пурпур же такий червоний, що не раз сліпив очі й мудрішим за мудру Бальбілу.
– Але ж… що ж може вийти з якихсь залицянь до флейтистки?
– Августо, для бажаних наслідків кожну річ можна зробити причиною. Вона гарна й повна поезії. Я її бачив, цю поетку-варварку. Бачив, як вона танцювала. І скажу, що на такі принади ловились і твердіші за богоподібного Антіноя. Але танцюристка й у сні не мріятиме стати для патриція чимсь іншим, як тільки приємною забавою. А тим часом можуть прийти зміни. І чим буде менша ця «забава», тим більше пошкодить вона маєтстатові кандидата на трон. Навіть в очах самого августа.
Читать дальше