Наталена Королева - Сон тіні

– І тебе звели на ноги цесарки? – привітав він грекиню, що, сидячи під перголою, тримала в лівій руці снідання, а правою моделювала на дошці барельєф.

– Може, на громовицю, – озвалась Гелене. – От хоч би. Відколи я в Александрії, ще не бачила тут дощу.

– Можливо: вітер же «з Рима», – відповів Стробус утертим жартом, яким характеризували вітер з Європи. – Так пообіцяй, Гелене, офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.

– На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь дорогою до Состена.

– Не бійся, – усміхнувся філософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.

Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:

– Скажи, дитино, Стробусові: «на щастя».

Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.

Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.

Але Ізі мовчала надто довго.

– Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?

– Я думаю, Геленіон… думаю, думаю… І нічого не можу вигадати.

– Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.

– Геленіон! Мене зурочили! На мене напустили якісь чари! Я роблю одно, а думаю інше. Ось і цю ніч серед танцю я побачила раптом себе ніби в якомусь храмі…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я ніби танцювала… потім немов щось вдарило мене по очах, і я зомліла від жаху. Я впала на самому закінченні… коли Психе вмліває. Овації були страшні! А мене винесли з подіуму. Це, мабуть, так мені поробила Меланто-тесаліанка.

Гелене похитала головою:

– Ні, дитино. По-перше: не кожна тесаліанка чарівниця. По-друге: тобі треба виспатися. А кінець кінцем, справа не в Меланто і не в чарах. А в твоєму серці.

– Воно ж мені й болить, – взялась руками за груди Ізі. – Але що маю чинити?

– Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але від того мало хто вмирає. В тебе, справді, справа складна. Тож мусиш міцніше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всміхається життя. Ти ще дівча, дівчинка, а вже славна гістрія. За пару тижнів.

– Знаю. Розумію… Але ж мене сьогодні ніщо не тішить. Хоч… якби ти тільки чула ті оплески… овації…

– То й не дратуй богині Тіхе, коли вона всміхнулась тобі.

Ізі вхопилась рукою за подарунок Хризіс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдів намисто було завжди на Ізіній шиї і при скромній хатній туніці.

– Мені неймовірно щастить, відколи ношу на собі цей амулет. Він чарівний. Я ані не мала часу тобі розповісти про його перший чин. Батилові переказали, що я у Доріс злякалась, збила музику. Зробила осудовисько школі. Як він мене лаяв! Гірш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарешті не втерпіла й сказала: таж саме за ту «Дафне» я й дістала від Хризіс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпів. Змішався й нарешті лагідно сказав: «Все може статися. Трапляється й старому мімові злякатись. Але ж – не розгубитись! А тоді – танцюй що схочеш. Бо дурні не розуміють, а розумні не здивуються».

Згадка трохи розвеселила Ізі. Вона відскочила по зерно своїм цокотухам, потім знову сіла біля Геленіон.

– І сьогодні мені заплатили великі гроші, – промовила.

– От я й кажу: за рік, за два ти станеш зовсім заможною. Давно ти його бачила?

– Батила?

– Та ні! Антіноя…

Ізі захвилювалась.

– Геленіон, я люблю тебе, як сестру, й нічого від тебе не приховую. Бачу його щодня! З того вечора, що він мене зустрів під школою і я не могла втекти, бо там, знаєш, нема жодної бічної вулички.

Малярці було дивно: зовсім не так поводяться патриції з танцюристками, як цей майбутній цезар. От Лізій, хоч і зруйнований, настирливо чіплявся до Ізі, а той…

– Він-бо справді бог! – переконано продовжувала Ізі. – Я це знаю! І так боюсь, боюсь…

– Як справжня Дафне, – докінчила за неї малярка. – Моя рада тобі, Ізі…

Рипнули ворітця, і між півкулями щебетух-цесарок, немов великий квітучий гранатовий кущ, стала в туніці Фаніон.

– Та цитьте-бо! Кша-кша! Дзвонять, як сіструми! Радуйся, Ізі! Радуйся, Геленіон!

– Радуйся й ти, Фаніон! Добре, що прийшла, буде нам більше свято.

– А ти товстієш, качечко, – похитала головою Гелене. – Це тобі не до лиця.

– Ой, Гелене! Не печи хоч ти мене! Наш старий верблюд Батил уже загрожував, що викреслить мене з хору. А що ж я можу зробити…