Наталена Королева - Сон тіні

– Коли кортить солодкого, – додала Ізі.

– Ну, кортить. Це правда. Однак я пам’ятаю поради Гелене і складаю сестерцію до сестерції. Вже недалеко й до сестерціуму, бо ж сама бачу, що ніколи мені не бути гістрією.

– От такої! А чому?

– Бо я з природи тілиста. І є для мене ліпша справа. Як назбираю грошей, – але це таємниця, анічичирк у школі.

– Ні?

– Ми з мамою почнем продавати медові тістечка. Вже й місце надивились: біля школи Калікрата. Знаєш?

– Так ти ж сама з’їси всю крамницю.

– Не бійся, Геленіон. Я александріанка. І ціну золота знаю. Але яка я буду щаслива, коли вже не бачитиму того крокодила, того чорного бабуїна, гієну Батила. Подивіться: мабуть, синці лишились, так вчора понабивав мені очеретиною литки.

Дівчата цокотіли, мов цесарки. І не помітили прихожого, лише здивувались привітанню статечного й незнайомого голосу.

– Радуйтесь, дівчатка. Бачу, що все у вас є: краса, спокій, веселощі. Бракує лише того найсолодшого, що лежить у цьому кошику митця Діомеда.

Мова була підкупляюче приязна й полонила дівчат ще раніш, ніж захожий відкрив свого коша, і відтіль засміялись легенькі й білі тістечка. Фаніон заплескала в долоні:

– Таж ми щойно про них говорили!

– Стривай, стривай, – стримала її Ізі.

– Я мушу почастувати вас обох. Бо я тепер маю багато грошей, а ми ж іще й не святкували, що я – гістрія!

Діомед дуже уважно огорнув поглядом Ізіну постать, попросив напитись і промовив до Фаніон, що подала йому води з фонтана:

– Дуже мила в тебе сестричка. Спасибі тобі.

– То не сестра мені, пане. То Ізі, моя подруга по школі.

– Так ви ще школярочки, голуб’ята. А вона, – хитнув у бік Ізі, що повертала з хати з глечиком гранатового соку, – жартом назвала себе гістріонкою?

– Добрі жарти, пане! Я б вельми хотіла мати змогу так жартувати. Та вже кілька день, як наша цикада, як ми її називаємо, знаменита на всю Александрію солістка.

– Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! – спинила її Ізі, вибираючи з кошика тістечка.

Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, міцний, своєрідної краси й сили. Особливо вражали світлі, довгі вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди. Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тіні під розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, віночок тоненьких зморщок.

– Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дівчатка, то дозвольте мені трошки відпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.

– Сідай, сідай, госте, – запросила Ізі, – дозволь, я дам тобі до води соку.

– А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескіз з твого обличчя.

– Таж ви тут усі митці, – здивувався прихожий. – Прошу, прошу. Тільки ж чи смію я говорити? Я дуже цікавий. Ну, й балакучий.

– Можеш, – відповіла задоволена малярка.

І враз взялася ліпити плоскорізьбу гарної й незвичайної моделі.

– Я ще сама буду тебе бавити.

– Спасибі тобі. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізі.

– І я чужа для Ізі, ти ж бачиш, – показала стеком на своє стрижене волосся. – Я в жалобі. Не маю ні неньки, ні тата. Я чужинка і тут заробляю свій хліб. Ізі сирота й сама на себе заробляє своїм мистецтвом.

– То виходить, що ви всі собі чужі. А мені спочатку здавалось, що ви сестри.

– Де ж таки, – дзвонила Фаніон, – придивись, які ми всі різні. Та й з різних сторін. Геленіон – з Коринта. Я – напівєгиптянка, александріянка, а Ізі… я навіть і сказати без помилки не зумію, з-за якоїсь великої ріки.

– З-за Дунаю, – додала Гелене.

– Ах, з-за Дунаю! – повернувся Діомед. – Сиджу, сиджу! Велика, гарна ріка Дунай. Був я там колись. А найбільше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.

– Ні, я з роксоланів, – озвалась Ізі, – принаймні небіжчик татко про це згадував, і мама також. Тільки я татка майже не пам’ятаю.

– Роксолани сміливий і волелюбний народ, добрі вояки. А ще ліпші їздці.

– Тато був славний їздець. Не дурно ж він був декуріоном.

– Декуріоном? – здивувався Діомед. – Вибач, що спитаю: де ж він служив?

– В Тінгісі. Він ще мав знаменитого коня, що його купили для цезаря.

– Бористена! – дуже і враз оживився Діомед. – Як би ж таки я не знав Бористена? Я сам за молодих літ був непоганий їздець. І нічого так не любив, як коней. Тож знаю кожного доброго коня. А вже Бористена! Йому ж поставлено два пам’ятники. І сам цезар склав епітафію йому! Аякже! Тільки цього коня не купили для цезаря, а послано було його цезареві дарунком.