Наталена Королева - Сон тіні

Діодор взяв зі столу маленьку алебастрову скриньку. Витяг відтіль три ключі.

– Два, ці більші, це від цієї робітні. Інших не має ніхто. А цей менший… – подаючи ключа, затримався на мить, – цей менший відчиняє всі двері святині. – Татіан прийняв ключі. Мабуть, жерцева схвильованість передалась і Татіанові, бо ж його рука трохи затремтіла, коли він брав менший ключик.

– Ще маєш додати щось мені, легате? – спитав Діодор. – Вибач, коли неправильно титулую. Я не визнаюся добре на військовій одежі й відзнаках. Тільки догадуюсь: з такими важливими дорученнями не приходять люди малого рангу.

Татіан, усміхнувшись, хитнув головою: збагнув, що сказаний голосно Антістосом у залі без дверей титул уже і дійшов до пророкового вуха.

– Від тебе мало що скриється, святий пророче.

– Ти хотів сказати…

– Зараз. Я мушу говорити при свідках про все, що тут робиться.

На хвилину виникла мовчанка:

– Ти повідомлений, святий пророче, про точну хвилину приходу імператора? – заповнював мовчанку Татіан.

– Видима річ, – глянув пророк на клепсидру. – О, ще досить часу. Цезар, мабуть, щойно встає зі сну.

– Так, так, – погоджуючись, хитнув головою гість і знов замовк.

Діодор встав, відсунув на стіні різьблений образок Серапіса й із схованки дістав невеличку алебастрову амфору та золоті чари. Поставив перед Татіаном одну з них і наточив у неї ароматичного темно-золотистого вина.

– Щоб не було нудно чекати у старечому товаристві. Спробуй питво, що підкріплює наші сили в святині.

Татіан підніс чару вгору:

– Хай боги благословлять твої й наші вчинки! – промовив Татіан, схиляючи голову.

– Хай так буде сьогодні й вічно, – урочисто відповів пророк.

Гість хвилинку подивився на вино, але не квапився притулити чару до зціплених уст.

До покою саме вступили вояки. Татіан передав Антістосові ключі і хитнув головою.

Антістос негайно підійшов до дверей і замкнув їх.

Пріск голосно зітхнув і потягся з полегшенням. Не питаючи дозволу у господаря, важко сів у фотель.

Антістос витяг з-за пасу саквичку-гаманець, заховав ключі й поклав руку на держално меча.

Пророк вибачливо дивився на ці «прояви вояцького виховання». Але перед ним вже стояв Татіан і спокійним голосом, так само, як і раніше, з пошаною говорив:

– Тепер вислухай мене. Тільки дуже прошу: без хвилювання і зайвого неспокою, бо це не личило б такій достойній особі, як ти.

І, відрубуючи слова, закінчив:

– На цей раз із цезарем говоритиму я, а не ти.

– Тобто… як? – ще нічого не розуміючи, але вже з почуттям тривоги промовив Діодор.

Хотів підвестися з фотеля.

– Сиди, сиди, пророче. Я тобі все висвітлю, до подробиць: час же ще є, – показав на воду в клепсидрі.

– Не дуже це чемно, ми знаємо, однак нам здається, після докладного знайомства з тобою, що ти хоч і вельми святий пророк, але ж твої пророцтва… так скажемо, трохи запізнюються.

У жерця обличчя зблідло на крейду, брови стислись. Чорні, мов вугіль, очі аж засвітились. За все своє життя він ще ніколи не чув такої мови. Глянув в один бік, у другий: вояки стояли щільно біля нього при кожній руці.

– Спокійно, спокійно, святий пророче, – промовив Антістос.

– На суперечки в нас нема часу, – додав Татіан.

– Та не свердли мене своїми очима. Скажи хоч щось. Бо я вже буду кричати зі страху, – озвався з робленим жахом Пріск.

– Але… – видобув із своєї горлянки Діодор.

– Ну, не бійся. Ми тобі рішуче нічого злого не зробимо, – діловитим тоном почав Татіан.

– Якщо сам не даси до того приводу, – додав Пріск.

– Тихо, центуріоне! – стримав його Антістос. – Шануй пророка.

– Але ж це… насильство, блюзнірство. Нечуване зухвальство, – промовив нарешті Діодор. І його прекрасна сива голова з довгою кучерявою бородою ще більше стала подібною до голови олімпійського Зевса.

– Ну, сам бачиш, – співчутливо сказав Антістос, шукаючи чогось поміж речами на пророковому столі.

– Чом же ти цього не «передбачав», пророче? Це ж, так би мовити, твоє ремество. Отож, щоб ти, часом, не помилився в такій важливій хвилині, ми мусили прийти тобі на поміч. Ага, ось воно! – сказав він іншим голосом, ставлячи на край столу срібне, середнього розміру, добре шліфоване люстро.

– Пророцтва… не тільки, пророче, треба передбачати… сиди, сиди!.. їх ще треба й переводити в життя, – продовжував заспокоювати Діодора Пріск, що розкладав на столі, замість відсунених папірусів, глиняні коробочки з фарбами, яких уживали актори-міми.