Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсім інша річ. Я списував у нього домашні завдання. У школі він зазвичай носив коричневий костюм із паском, і рукави в нього завжди були витерті до блиску. Він єдиний серед нас умів робити на турніку «сонце». Коли він так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, і падав йому на обличчя. Канторек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпів. Шкіра в нього була біла-білісінька, і він чимось скидався на дівчинку.

Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви; коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна й плечі в нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі й почуваємося майже як цивільні.

Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. І от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко весь світ і сказати: це Франц Кеммеріх, йому дев’ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!

Мені паморочиться в голові. Дух карболки та тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.

Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться. Я схиляюся над ним. Він шепоче:

– Якщо знайдете мого годинника, відішліть його додому.

Я не заперечую. У цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запалими скронями, ці вуста, власне – оголені щелепи, цей загострений ніс! А вдома, там, куди мені треба написати, огрядна заплакана жінка. Якби вже відбути того листа!

Палатами ходять санітари з пляшками й відрами. Один з них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха та йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.

Я присовуюся ближче до Франца й починаю говорити, наче це може його врятувати:

– Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам’ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.

Я схиляюся до його обличчя, не видного в присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв з отими теревенями!

– Ну, Франце… – Я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя. – Може, ти тепер спатимеш?

Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках. Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.

Минає година. Я сиджу й пильно стежу за виразом його обличчя: раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він узагалі нічого не говорить, це вже напевне зосталося десь позаду; він опинився сам на сам зі своїм недовгим дев’ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.

Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов’яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима в розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.

Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати та кричу:

– Де лікар?! Де лікар?!

Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.

– Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.

Він випручується й питає в санітара, що стоїть поруч:

– Про кого він?

Той відповідає:

– Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.

Лікар гнівається:

– Звідки я можу знати, сьогодні я вже п’ять ніг ампутував! – Він відштовхує мене, каже санітарові: – Ідіть подивіться! – І біжить до операційної.

Я тремчу від гніву, ідучи за санітаром. Той дивиться на мене й каже:

– Операція за операцією з п’ятої ранку, я тобі кажу – щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти…

Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі й уже не підводитись.