Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні ґудзики.

Санітар штовхає мене в бік:

– Забереш його речі?

Я киваю.

– Його доведеться зараз же винести, – каже санітар. – Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.

Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.

За дверима темрява й вітер, це мені як порятунок. Я глибоко вдихаю повітря, якомога глибше, і відчуваю: повітря торкається мого обличчя, м’яке й тепле, як ніколи. Думки про дівчат, про квітучі луки, про білі хмарки раптом зринають у мене в голові. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я біжу. Назустріч ідуть солдати, їхні розмови хвилюють мене, дарма що я їх не розумію. У землі нуртують якісь сили, вони вливаються в мене крізь підошви. Ніч потріскує електрикою, фронт глухо гримотить, наче грає цілий оркестр із самих барабанів. Тіло в мене пругке, у кожному м’язі грає сила, я хекаю й пирхаю. Ніч живе, я живу. І відчуваю голод, дужчий, ніж голод шлунка. Перед бараком стоїть Мюллер, чекає на мене. Я віддаю йому чоботи. Ми заходимо, і він їх міряє. Чоботи йому саме до ноги…

Він порпається у своїх запасах і простягає мені чималий шмат сервілату. А до цього – гарячий чай із ромом.

Ми дістаємо поповнення. У бараках уже немає вільного місця: усі солом’яні матраци зайняті. Здебільшого то літні люди, але до нас прислали також двадцять п’ять хлопців із польових навчальних пунктів. Вони майже на рік молодші за нас. Кроп штовхає мене:

– Ти вже бачив тих дітлахів?

Я киваю. Ми тепер запишалися, голимося при всіх на подвір’ї, походжаємо, заклавши руки в кишені, згорда поглядаємо на новобранців і почуваємося бувалими фронтовиками.

Качинський приєднується до нас. Ми йдемо через стайні й підходимо до новачків, вони саме одержують протигази й каву. Кач питає в одного з наймолодших:

– Мабуть, ви вже давно нічого путящого не їли, еге?

Новачок кривиться:

– Вранці – хліб із брукви, на обід – вінегрет із брукви, на вечерю – котлети з брукви й салат із брукви.

Качинський співчутливо свистить.

– Хліб із брукви? То вам пощастило: тепер печуть уже з тирси. А що ти скажеш про квасолю? Їв би?

Хлопець червоніє.

– Ще й дражнитесь!

Качинський каже тільки:

– Неси казанок.

З цікавості ми йдемо за ним. Він підводить нас до діжечки біля його матраца. Діжечка й справді наполовину повна квасолі з м’ясом. Качинський стоїть перед нею, наче генерал, і каже:

– Око – глядь, рука – хап! Це гасло справжніх солдатів.

Ми вражені. Я питаю:

– Сто чортів, Каче, звідки це?

– Помідор тільки зрадів, як я в нього забрав. За це я дав йому три шматки парашутного шовку. А квасоля й холодна смакує.

Він щедро насипає новачкові й каже:

– Як іще колись зазирнеш сюди з казанком, то в лівій руці тримай сигару чи жменю тютюну. Втямив?

Тоді він обертається до нас:

– Вам, звісно, й так насиплю.

Качинський – незамінний чоловік, він має якесь шосте чуття. Такі люди є скрізь, але відразу їх важко розпізнати. У кожній роті знайдеться один або й двоє таких солдатів, Качинський – найбільший проноза, якого я тільки знаю. За фахом він, здається, швець, та річ не в тім, він знається на всякому ремеслі. З ним добре приятелювати. І я, і Кроп – його приятелі, і Гайє Вестгуз, можна сказати, теж. Але він швидше виконавчий орган: коли треба щось залагодити кулаками, він робить те, що Кач скаже. І дістає тоді свою пайку.

Потрапляємо ми, приміром, уночі в зовсім не знайому місцевість, у похмуре кубло, де відразу видно, що тут уже давно все порозтягали, хіба що стіни залишили. Ночувати нас відводять до невеличкої темної фабрики, яку сяк-так пристосували під казарму. Там стоять ліжка, точніше – не ліжка, а дерев’яні рами з напнутими на них дротяними сітками.

Спати на тих сітках незручно, твердо. Підстелити ковдру не можна, бо нею ми вкриваємось, а плащ-намет надто тонкий.

Кач роздивляється й каже Гайє Вестгузові:

– Ходімо зі мною.

Вони йдуть у село, зовсім не знайоме їм. А за півгодини вже повертаються із здоровенними оберемками соломи. Виявляється, Кач знайшов стайню, а в ній – солому. Тепер нам було б тепло спати, якби тільки не мучив голод.

Кроп питає в артилериста, який, видно, тут уже не перший день:

– Чи нема десь поблизу їдальні?