Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

Якось у неділю ми з Кропом ішли подвір’ям, несучи на жердині параші. Назустріч нам трапився Гіммельштос; до блиску вичепурений, він, видно, збирався кудись піти. Спинившись перед нами, він спитав, як нам подобається така робота; ми вдали, ніби за щось перечепились, і вилили йому на ноги парашу. Він аж сказився, проте й нам увірвався терпець.

– Я вас за ґрати запакую! – репетував він.

Кроп не витримав.

– Та спершу буде розслідування, і тоді ми не мовчатимемо, – запевнив він.

– Як ви розмовляєте з унтер-офіцером?! – загорлав Гіммельштос. – Чи ви здуріли? Хто вас питатиме! І що ви можете зробити?

– Усе про пана унтер-офіцера розповісти! – сказав Кроп і виструнчився.

Гіммельштос збагнув, до чого йдеться, і мовчки подався геть. Та перш ніж зникнути, загорлав:

– Я вам це пригадаю!

Але його влада була вже не та. Він спробував був іще раз поганяти нас на полі, вигукуючи: «Лягти!», «Встати, бігом марш!» Ми слухняно все робили, бо наказ є наказ, його треба виконувати. Проте рухалися так повільно, що Гіммельштос впадав у розпач. Не кваплячись, ми ставали на коліна, потім спиралися на руки й так далі, а він, нетямлячись із люті, вже давав нову команду. Ми ще не спітніли, а він уже захрип.

Тоді він дав нам спокій. Правда, він і далі називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.

Серед унтер-офіцерів були й порядні люди, що поводилися куди розумніше, такі становили навіть більшість. Але всі вони передовсім прагнули якнайдовше зостатися на своєму тепленькому тиловому посту, а цього домагався тільки той, хто не жалів новобранців.

Тож ми скуштували, певне, всіх можливих видів казарменої муштри й не раз аж ревли з люті. Дехто з нас через ту муштру захворів, а Вольф навіть помер від запалення легенів. Та ми самі мали б себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними – і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми потрапили на передову без цієї муштри, багато з нас напевне збожеволіло б. А тепер ми були підготовлені до того, що нас чекало.

Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили наші двадцять років, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне й дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна, – у товариськість!

Я сиджу на ліжку в Кеммеріха. Він іще дужче змарнів. Навкруг нас страшенна метушня. Прибув санітарний поїзд, і тепер у палатах відбирають поранених, яких можна транспортувати далі. Повз Кеммеріхове ліжко лікар проходить, навіть не глянувши в наш бік.

– Іншим разом, Франце, – кажу я.

Він підводиться на подушках, спираючись на лікті.

– Мені ампутували ногу.

Отже, він усе-таки дізнався. Я киваю й кажу:

– Хай тебе тішить, що ти тільки цим відбувся.

Він мовчить.

Я проваджу далі:

– Тебе ж могло поранити в обидві ноги, Франце. А Вегелер втратив праву руку, це куди гірше. І ти ж поїдеш додому.

Він дивиться на мене:

– Ти так гадаєш?

– Атож.

– Ти так гадаєш? – повторює він.

– Безперечно, Франце. Тільки тобі треба після операції вбитися в силу.

Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:

– Я в це не вірю.

– Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут іще й не таке роблять.

Він піднімає руку.

– Глянь-но сюди, на ці пальці.

– То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?

Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.

– Франце, ти повинен їсти. Найголовніше – їсти. Адже з цим тут начебто добре.

Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:

– Я так хотів стати лісничим.

– Ти ще встигнеш, – заспокоюю я. – Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м’язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. І, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.

Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:

– Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.

Я киваю й силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло випинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.