– Покладіть під ліжко.
Мюллер кладе. Кеммеріх знову заводить мову про годинник. Як заспокоїти хлопця, не викликавши в нього підозри?
Мюллер виринає з-під ліжка з парою пілотських чобіт. Чудові англійські чоботи з м’якої жовтої шкіри, високі, аж до колін і аж до верху шнуруються, одне слово, шикарна річ. Мюллер не зводить з них очей, тулить їх підошвами до своїх незграбних чобіт і питає:
– То ти, Франце, хочеш забрати їх із собою?
Ми, всі троє, думаємо одне й те саме: навіть якби він видужав, то зміг би взувати тільки один чобіт, отже, вони йому ні до чого. А при його теперішньому стані просто шкода, що вони тут зостаються, бо як він помре, то санітари, звісна річ, відразу їх заберуть.
– Ти не хочеш їх у нас залишити? – знову питає Мюллер.
Кеммеріх не хоче. Ці чоботи – його найбільший скарб.
– Ми могли б їх на щось поміняти, – пропонує Мюллер, – тут, на передовій, такі речі потрібні.
Але Кеммеріх непохитний.
Я наступаю Мюллерові на ногу; він зволікає, але все-таки ставить красені чоботи назад під ліжко.
Ми ще трохи розмовляємо, а тоді прощаємося:
– Видужуй, Франце!
Я обіцяю йому завтра прийти ще. Мюллер каже те саме; він думає про чоботи зі шнурівкою, тож, звісно, тут чатуватиме.
Кеммеріх стогне. У нього гарячка. Ми перестріваємо на подвір’ї якогось санітара й умовляємо, щоб він зробив Кеммеріхові укол.
Санітар відмагається:
– Як кожному колоти морфій, то його треба мати цілі бочки.
– Ти бережеш його, мабуть, тільки для офіцерів, – каже в’їдливо Кроп.
Я мерщій утручаюсь і насамперед пригощаю санітара цигаркою. Він бере. Тоді я питаю:
– А чи тобі взагалі дозволено робити уколи?
Це його ображає.
– Коли ви не вірите, то навіщо питаєте?
Я тицяю йому в руку ще кілька цигарок:
– Зроби нам таку ласку…
– Ну, гаразд, – каже він.
Кроп іде з ним у палату: він не довіряє санітарові й хоче сам подивитися. Ми чекаємо надворі.
Мюллер знову починає про чоботи:
– Вони точнісінько на мене. А від цих шкарбанів у мене ноги геть у пухирях. Як ти гадаєш, він іще дотягне, поки ми завтра звільнимося? Коли він помре вночі, то ми ті чоботи тільки й бачили.
Повертається Альберт.
– То ви гадаєте?.. – питає він.
– Йому капець, – відрубує Мюллер.
Ми повертаємося до бараків. Я думаю про листа, якого мені завтра доведеться написати Кеммеріховій матері. Мене лихоманить, от якби випити хоч ковток горілки. Мюллер рве стеблинки й жує їх. Нараз малий Кроп кидає свою цигарку, розлючено топче її ногами, озирається з розгубленим, майже божевільним виглядом і белькоче затинаючись:
– Ох паскудство, яке ж паскудство!
Йдемо далі, довго йдемо. Кроп заспокоївся, ми розуміємо, що воно таке – фронтовий бзик, кожен знає це по собі. Мюллер питає в нього:
– А що, власне, написав тобі Канторек?
– Що ми залізна молодь, – посміхається Кроп.
Ми, всі троє, гірко сміємося. Кроп лається – він радий, що вже може говорити.
Отак вони всі думають, оті сотні тисяч Кантореків! Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми молодь? То було колись. Тепер ми старі люди.
II
Дивно навіть згадувати, що в мене вдома, у шухляді письмового столу, лежить початок драми «Саул» та цілий стос віршів. Я витратив на них не один вечір, тоді ми майже всі щось таке писали, але тепер це видається мені настільки неймовірним, що я й уявити по-справжньому не годен.
Відколи ми тут, наше колишнє життя наче відрізане, хоч ми не доклали тут рук. Часом ми намагаємось охопити поглядом минуле і знайти пояснення, та дарма. Надто незрозуміло це нам, двадцятирічним, – Кропові, Мюллерові, Леєрові, мені, – нам, залізній молоді, як називає нас Канторек. Люди, старші за нас, тісно зв’язані з минулим, вони мають ґрунт під ногами, мають жінок, дітей, фах, свої зацікавлення; ці зв’язки такі міцні, що війна не може їх розірвати. А ми, двадцятирічні, маємо тільки батька й матір, а дехто – ще дівчину. Це не так багато, бо в нашому віці вплив батьків найслабший, а дівчата ще не панують над нами. Крім цього, було ще, може, трохи мрій, трохи захоплень та була школа – оцим і заповнювалося наше життя. А врешті нічого не зосталося.
Канторек сказав би, що ми стоїмо саме на порозі життя. Так воно начебто й є. Ми ще не встигли пустити коріння. Війна вирвала нас із ґрунту. Для інших, старших, війна – це тільки якийсь часовий відтинок, вони можуть подумки його проминути. А нас війна вихопила зі звичайного життя, і ми не знаємо, чим це скінчиться. Тим часом ми збагнули тільки, що якось дивно й болюче зашкарубли, зате тепер ми вже не часто сумуємо.
Читать дальше