Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

Нарешті Качинський гукнув йому:

– Генріху, відчиняй-но свою корчму! Квасоля вже напевне доварилася.

Той мляво похитав головою:

– Спершу нехай усі зберуться.

– Та ми всі тут! – вишкірився Тьяден.

Унтер-офіцер іще нічого не розумів.

– Вам тільки давай! А де ж решта?

– Сьогодні ти вже їх не нагодуєш. Хто в лазареті, хто в братській могилі.

Ці слова приголомшили куховара. Він аж стенувся.

– А я ж наварив на сто п’ятдесят душ!

Кроп стусонув його під ребра:

– О, нарешті ми наїмося! Починай-но!

Раптом Тьяденові сяйнула якась думка. Його гостре, наче мишачий писок, обличчя аж засвітилось, очі хитро примружилися, вилиці випнулись, і він присунувся ближче:

– Голубчику, то ти й хліба одержав сьогодні на сто п’ятдесят душ, еге?

Спантеличений унтер-офіцер очманіло кивнув. Тьяден схопив його за лацкан:

– І ковбаси теж?

Куховар знову кивнув своїм червоним «помідором». У Тьядена затремтіла щелепа.

– І курива?

– Аякже, геть усього.

Тьяден озирнувся, обличчя в нього сяяло.

– Сто чортів, оце-то пощастило! Усе тепер наше! І кожен дістане – стривайте! – справді, кожен дістане майже подвійну пайку.

Однак Помідор нарешті отямився й заперечив:

– Цього не буде!

Але й ми вже зовсім отямились і підійшли ближче.

– А чому не буде, морквино ти нещасна? – спитав Качинський.

– Те, що одержано на сто п’ятдесят людей, не можна віддати вісімдесятьом.

– А ми тобі зараз покажемо, як це робиться, – пробурчав Мюллер.

– Та про мене, обід їжте, а хліб і ковбасу я можу видати тільки на вісімдесятьох, – затявся Помідор.

Качинський розлютився:

– Тобі, видно, вже час на передову. Ти одержав харчі не на вісімдесятьох, а на другу роту, втямив? І ти повинен їх нам віддати! Друга рота – це ми.

Ми напосілися на куховара гуртом. Його всі не любили: вже не раз із його вини їжа потрапляла до нас у траншеї з великим запізненням і холодна, бо навіть при легенькому обстрілі він не наважувався близько під’їздити зі своєю кухнею, і нашим хлопцям, що мали підносити бачки, доводилось добиватися далі, ніж солдатам з інших рот. От Бульке, куховар першої роти, був куди кращий хлопець. Правда, гладкий, як хом’як узимку, та коли треба, тягне свої казани аж до самісінької передової.

Судячи з нашого настрою, без бійки тут не обійшлося б, та нараз з’явився командир роти. Дізнавшись, про що сварка, він тільки сказав:

– Так, учора ми зазнали великих втрат.

Тоді він зазирнув у казан:

– Здається, квасоля непогана.

Помідор кивнув:

– Зі смальцем і м’ясом.

Лейтенант глянув на нас. Він розумів, що в усіх на думці. Взагалі він добре нас розумів, бо сам колись був такий, як ми, а в роту прийшов унтер-офіцером. Він іще раз підняв покришку на казані й понюхав. А йдучи, сказав:

– Принесіть і мені повну тарілку. А пайки роздати на всіх. Це дозволяється.

Помідор отетеріло закліпав очима. А Тьяден витанцьовував круг нього:

– Нічого з тобою не станеться. Ти що, головний інтендант? Ну, насипай, торбохвате, та гляди не скупись!

– Бий тебе лихо! – просичав Помідор.

Він мало не луснув з люті, таке не вкладалося йому в голові. Що це робиться у світі! Та щоб показати, ніби йому байдуже, сам роздав кожному ще й по півфунта штучного меду.

А день сьогодні таки гарний. Навіть пошта прийшла: кожен дістав по кілька листів і газет. Не поспішаючи, ми йдемо за бараки, на луку. Кроп несе під пахвою круглу покришку від діжечки з-під маргарину.

З правого краю луки поставлено для солдатів постійну вбиральню – чималу, криту дахом споруду. Але нею користуються хіба що новобранці, вони ще не навчилися мати з усього якусь користь. А ми шукаємо чогось ліпшого. То там, то там на луці стоять невеликі, на одну особу, кабінки для тієї ж мети. Це чотирикутні дощані ящики, закриті зусібіч, чистенькі, з чудовим, вигідним сидінням. По боках у них є ручки, тож кабіни можна переносити.

Ми зсовуємо три кабіни та влаштовуємось якнайзручніше. Звідси ми вийдемо хіба що за дві години.

Я й досі пам’ятаю, як ми, ще новобранцями, попервах соромилися ходити до загальної вбиральні. Дверей там немає, двадцять людей сидять поруч, наче у вагоні. Усіх можна відразу охопити оком, адже солдат має бути завжди під наглядом.

Відтоді ми навчилися не тільки змагати свою соромливість, а й багато чого іншого. З часом ми позвикали ще й не до такого.

Тут, на свіжому повітрі, це діло дає нам щиру насолоду. Не знати чого ми досі соромилися випорожнятися, це ж так само природно, як їсти й пити. Може, не варто було б про це розводитись, якби воно не відігравало такої великої ролі в нашому житті і якби ця природність не була для нас відкриттям, саме для нас, бо іншим це вже здавалося звичайнісінькою справою.