Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

– Вона лежить уже кілька місяців, але не дозволяла писати тобі про це. Її дивилося багато лікарів. Один з них сказав, що в неї, напевне, рак.

Я йду до окружного військового управління доповісти про те, що прибув. Неквапно плентаюся вулицями. Раз у раз до мене забалакують знайомі. Та з ними я довго не затримуюсь, бо не хочу багато говорити.

Коли я повертаюся назад, хтось голосно гукає до мене. Ще замислений, я обертаюсь і бачу перед собою якогось майора. Він напускається на мене:

– Чого не віддаєте честь?

– Вибачте, пане майор, – кажу я розгублено, – я вас не побачив.

Він кричить уже дужче:

– Ви й відповідати не вмієте, як належить?!

Мені кортить затопити йому в пику, та я стримуюсь, бо тоді моя відпустка зразу урветься, тож витягуюсь перед ним і кажу:

– Я не побачив пана майора.

– То будьте ласкаві дивитися! – гаркає він. – Ваше прізвище?

Я відповідаю.

Його червоне опецькувате обличчя ще палає гнівом.

– З якої частини?

Я рапортую, як належить. А йому ще замало.

– Де розташовані?

Та з мене вже досить, і я кажу:

– Між Ланґемарком і Біксхооте.

– Де це? – питає він трохи спантеличено.

Я пояснюю, що годину тому прибув сюди у відпустку. Гадаю, що тепер він відчепиться й піде собі далі. Та дарма. Він іще дужче лютує:

– То ви надумали й тут запровадити свої фронтові порядки? Ні, цього не буде. У нас, хвалити Бога, панує лад.

І командує:

– Кругом, двадцять кроків назад, бігом марш!

У мені глухо нуртує лють. Але проти нього я безпорадний: як він схоче, то негайно мене заарештує. Я відбігаю назад, вертаюсь, за шість метрів від майора підіймаю руку, хвацько козиряю і, тільки пройшовши ще шість метрів, опускаю її.

Він підкликає мене знов і вже трохи милостивіше пояснює, що цього разу дарує мені провину. Я виструнчуюсь на знак вдячності.

– Ідіть! – командує він.

Я клацаю підборами, повертаюсь і йду. Через цю зустріч вечір геть зіпсований. Я йду додому, скидаю форму й жбурляю її в куток, однаково не збирався її тут носити. Дістаю із шафи свій цивільний одяг і вбираюся в нього.

Та в ньому мені незвично. Костюм став закороткий і затісний: в армії я підріс. Морочуся з коміром і краваткою. Урешті краватку мені зав’язує сестра. Яке легке це вбрання, здається навіть, що на тобі тільки спідні та сорочка.

Я роздивляюсь у дзеркало. Ну й дивний вигляд. Засмаглий, трохи зависокий підліток із подивом витріщається на мене.

Мати тішиться, що я вбрався в цивільне: у ньому я немов ближчий їй. Однак батькові більше до вподоби форма, він хоче так піти зі мною до своїх знайомих.

Та я ухиляюся від цього.

Як приємно десь спокійно посидіти, приміром, у садку при ресторані під каштанами, неподалік від майданчика для гри в кеглі. Листя падає на стіл і додолу, тільки ще не багато, це перші листочки. Переді мною стоїть кухоль пива, на військовій службі всі звикають пити. З кухля я відпив тільки половину, тож можу ще зробити кілька добрячих ковтків прохолодного напою й навіть замовити другий або й третій кухоль, коли схочу. Ніхто не шикується в лави, ніхто не стріляє, діти власника ресторану граються на кегельному майданчику, а їхній пес кладе голову мені на коліна. Небо блакитне, крізь листя каштанів прозирає стрункий зелений шпиль церкви Святої Маргарити.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Мається на увазі нецензурна лайка в драмі Й. В. Ґете «Ґетц фон Берліхінґен». (Тут і далі прим. перекл., якщо на зазначено інше.)

Товариш, друг ( фр. ).

Хвилинку! ( фр. )

Війна… Велике лихо… Бідолашні хлоп’ята… ( фр. )