Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення

Спадає вечір. Якби поїзд не гуркотів, я не зміг би стримати крику. За вікном тягнеться рівнина, на тлі ще світлої блакиті починають вимальовуватися обриси далеких гір. Я впізнаю характерний силует гори Дольбен – зубчастий гребінь раптом уривається там, де кінчаються верхівки лісу. Скоро з-за гори вирине місто.

А тим часом пригасле жовто-червоне світло заливає все довкола, поїзд гуркотить на повороті, ще один закрут – і далеко, ген-ген попереду, мов несправжні, стоять темні тополі, виструнчившись одна за одною в довгий ряд, – міраж, створений світлом, тінями й тугою.

Лани поволі повертаються разом із нами; поїзд огинає їх, просвіти між деревами меншають, вони зливаються докупи, і якусь мить я бачу тільки одне-однісіньке дерево; тоді задні знову висуваються з-за передніх, і тополі ще довго темніють на тлі вечірнього неба, аж поки їх заступають перші будинки.

Залізничний переїзд. Я стою біля вікна, не можу відійти від нього. Інші пасажири складають речі, готуються до виходу. Тихенько, сам собі, я повторюю назву вулиці, яку ми перетинаємо:

– Бремерштрасе… Бремерштрасе…

За вікном, унизу, велосипедисти, підводи, сіра вулиця, сірий тунель – усе це бентежить мене, немов я бачу рідну матір.

Нарешті поїзд зупиняється. То вже вокзал з його гуркотом, галасом і вивісками. Завдавши на спину ранець, я застібаю гачки, беру гвинтівку в руки і, зашпортуючись, спускаюся східцями додолу.

На пероні я озираюся; з тих людей, що поспішають повз мене, я нікого не знаю. Якась сестра-жалібниця пропонує мені щось випити. Я відвертаюсь, бо вона по-дурному всміхається, пишаючись важливістю свого вчинку: а гляньте-но, я подаю солдатові каву! Вона гукає до мене: «Друже!» Тільки цього мені ще бракувало!

Біля вокзалу вздовж вулиці шумує річка, біла від піни, бо щойно вирвалась із шлюзів млинової греблі. Поруч стоїть чотирикутна сторожова вежа, побудована хтозна-коли, перед нею зеленіє велика липа, а з-за неї вже насувається вечір.

Колись ми тут сиділи й часто – скільки років уже збігло відтоді? – ходили греблею, вдихаючи прохолодний, застояний дух води в загаті; ми нахилялися над спокійним плесом річки по той бік шлюзів, де опори мосту обкручені витким зіллям і водоростями; а в спеку ми сиділи по цей бік шлюзів, милуючись шумовинням і бризками, та правили теревені про наших учителів.

Я йду через міст, дивлюся праворуч і ліворуч; у річці й тепер так само багато водоростей і так само спадає ясний струмінь води; в будівлі вежі, як і колись, жінки голіруч прасують білизну, а жар від прасок лине в розчинені вікна. Вузькою вулицею блукають собаки, перед дверима будинків стоять люди й дивляться на мене, коли я минаю їх, такий навантажений і брудний.

У тій кондитерській ми колись їли морозиво й училися курити. На цій вулиці, що пропливає повз мене, я знаю кожен будинок, бакалійну крамницю, аптеку, перукарню. І от я вже стою перед темними дверима із замацаною клямкою, і раптом мені важко підняти руку. Відчиняю двері, прохолода приємно огортає мене, очі майже нічого не бачать.

Сходи риплять під моїми чобітьми. Нагорі прочиняються двері, хтось перехиляється через поруччя й дивиться вниз. Це двері з кухні, там саме смажать картопляники, дух від них заповнює весь будинок, до того ж сьогодні субота й через поруччя перехилилася, певне, моя сестра. Спершу я чогось знічуюсь і якусь мить не підводжу голови, тоді скидаю каску й дивлюся вгору. Справді, то моя старша сестра.

– Пауль! – кричить вона. – Пауль!

Я киваю, ранець застрягає між поруччям, гвинтівка надто важка.

Сестра розчиняє навстіж двері й гукає:

– Мамо, мамо, Пауль приїхав!

Мені несила йти далі. Мамо, мамо, Пауль приїхав!

Я прихиляюся до стіни, стискаючи руками каску й гвинтівку. Тримаю їх міцно, скільки маю сили, але не годен ступити вже й кроку, сходи розпливаються перед очима, я стукаю себе прикладом по ногах і люто зціплюю зуби; після тих сестриних слів я наче втратив тяму, не можу дати собі ради, через силу намагаюся засміятись і щось сказати, але не можу здобутися бодай на слово й так і стою на сходах, нещасний, безпорадний, скутий жахливою судомою, а сльози мимохіть невпинно течуть мені по обличчю.

Сестра повертається й питає:

– Та що з тобою?

Насилу я перемагаюсь і дибаю нагору, до передпокою. Гвинтівку ставлю в куток, ранець прилаштовую під стіною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремінь з усім, що до нього причеплено. І враз розлючено кажу сестрі: