Володимир Жаботинський - П’ятеро

– У парі з вами, добре?

У її згоді нічого несподіваного не було: я вже знав, що в неї в натурі є слушна турботлива жилка. Це вона, коли Самойло приїхав із містечка, за півтора року підготувала його до іспиту, який потрібний був для аптекарської його кар’єри, а сама тоді ще була дівчинкою; вона й тепер займалася з небіжкою кухарки, дуже ретельно. Коли захворів один з її «пасажирів», приїжджий без рідні в Одесі, вона ходила до нього тричі на день, слідкувала, щоб приймав ліки, міняла компреси, хоча час його ласки (знаю від неї) тоді вже давно був позаду. Вона вміла навіть зварити прийнятний сніданок і перешити блузку.

Коли зайшов за нею у призначений день, у передпокої я застав Самойла, що виходив. Він був чимось засмучений, кусав губи, навіть бурчав незрозуміло; про щось хотів мене запитати, але не запитав. У вітальні я застав матір і Марусю; обидві мовчали так, як мовчать люди, які щойно посварилися. Маруся явно зраділа, що може піти; по дорозі на візнику була неговірка і теж кусала губи.

– У чому річ, Марусю, хто кого образив?

– Маєте чудову нагоду помовчати, – сказала вона злобно, – раджу нею скористатися.

Я послухався.

Пам’ятаю один будинок, здається Роникера, на тій ділянці, яку ми повинні були обійти. Там була особливість, для мене ще тоді небачена: двоповерховий підвал. Вікна обох поверхів виходили, звичайно, до траншеї; але за вікнами всередині спочатку був коридор, на всю довжину фасаду, і тільки вже з коридору «освітлювались» кімнати. Не вмію описувати злидні, як не зміг би зайнятися обриванням крилець і лапок у живої мухи чи взагалі повільно мучити. Пам’ятаю, що невідступно свербіла в мозку одна банальна думка: на волосок від того було, коли ти мав народитися, щоб вийшла в Господа в обліковій книзі описка або передумав би він в останню секунду, щось закреслив і щось рядком нижче вписав, – і тут би ти мешкав сьогодні, у нижньому підвалі, заздрячи хлопчикам із верхнього, а вони б «бундючились». Соромно було б за своє пальто, за те, що щойно просидів годину у грецькій кав’ярні Червоного провулка за кавою з рахат-лукумом, розтративши четвертак, бюджет їхнього цілого дня. І, як завжди буває, коли соромно, я проходив по барлогах насуплений, говорив із мешканцями суворим казенним голосом, на прохання відповідав сухо: «Постараємося. Побачимо. Обіцяти не можу».

Зате Маруся відразу – немає іншого слова – повеселішала. У першій же кімнаті вона підійшла до колиски, зробленої з ящика; я за нею. У колисці, під клаптями кольору старого лантуха, лежала сіра дитина; від країв губ у неї до ніздрів йшли дві зморшки, глибокі, як тріщини, і чорні ямочки під повіками. Коли над нею схилилася Маруся, сіре обличчя раптом болісно спотворилося, тріщинки розтягнулися до очей, з рота видалися багряні ясна, крихітне підборіддя загострилося, як у небіжчика. Мати стояла поруч; вона зраділа і сказала єврейською, а я переклав Марусі:

– Щоб мені було за його солодкі оченята, панночка: він сміється.

У Марусі всі діти сміялися; збігалися, шкутильгали, повзли до неї відразу, немов це була давня знайома і на неї чекали весь ранок. Я залишив її десь на табуреті з цілою юрбою довкола, запис закінчив сам, і весь час чув з тієї кімнати гамір, метушню, писк, заливистий дитячий регіт, немов це був не підвал, немов дійсно є на світі зелені галявини і запах бузку і сонце над головою…

– Не знав, – сказав я, коли ми закінчили, – що ви така бонна.

Від її колишніх нервів і сліду не залишилось; вона весело мені відповіла:

– Діти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулиці, няні часто лякаються. Мати нещодавно просила мене не чіпати руських дітей, а то ще подумають, що я даю їм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газеті, що така чутка гуляла десь Бессарабією).

Ми знову сиділи у дрожках; за статутом того часу, я обіймав її за стан. Уже сутеніло; раптом вона потягнула мою руку, що її обіймала, щоб стало ще тісніше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя і шепнула:

– Хочете, відпочинемо від жидів? І від багатих, і від бідних? Їдьмо зі мною сьогодні ввечері до Руницьких; Олексій Дмитрович просив і вас привезти – він тільки нас двох і не боїться. А ви його?

– Гм… побоююсь, – чесно зізнався я, і раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогодні вийшла трагедія з мамою? Тому що трагедія була, це ясно: відгонило на всю квартиру Есхілом, Софоклом і Еврипідом.

Вона, підтверджуючи, завзято закивала головою: