Володимир Жаботинський - П’ятеро

У той вечір пустили туди й Марка, – хоч і тут я не пам’ятаю, чи був він тоді вже студентом. Увійшов він несміливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосі кавказці – здалека не можна було розібрати, якої національності, – там він уже й залишився на весь вечір. Озираючись на нього час від часу, я бачив, що йому з ними зовсім ніяково: він підспівував, махав руками, кричав, підтакував ораторам, хоча більшість їх там, здається, говорили своєю рідною мовою.

Коли сам мало п’єш, цікаво і сумно стежити, як закінчується розгульна ніч. Поступово дерев’яніють м’язи зелених або фіолетових облич, застигають скельцями очі, мертво стукаються одні об одні слова, що хитаються як на підпірках; на столах розлито, у чоловіків пом’яті коміри й краї манжет заяложені, а хто у фраку, у тих зламані попереду сорочки; взагалі, усе вже стало погано, вже у дверях стоїть незримо прибиральниця з відром і ганчіркою для підлоги… Дивно, на мій погляд, пасувала в цій хвилині там, у мертвецькій, завершальна «Gaudeamus», найжалібніша пісня у світі.

Марко провів мене додому; він теж не багато випив, але був п’яний від вина духовного, і саме кахетинського. Він мугикав наспів і слова «мравал джаміер» [62] «Многая літа» ( груз .) – грузинська застільна пісня. ; два квартали поспіль, ніколи не бачивши Кавказу, змальовував Військово-грузинський шлях і Тифліс; щось доводив про царицю Тамару і поета Руставелі… Лермонтов пише: «бігли боязкі грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже різницю між поняттями картвели, імеретини, сванети, лази [63] Картвели – самоназва грузин. Імеретіни – етнографічна група грузин, що населяє область Імереті в західній частині Грузії. Свани – субетнічна група грузин, що населяє історичну область Сванетія на північному заході Грузії. Лази – субетнічна група грузин, що населяє історичну область Лазистан на північному сході Туреччини. , навіть і мовою вже володів – бездомну собачку на розі поманив: «моді ак» [64] Йди-но сюди ( груз .). , потім відігнав геть: «цаді!» (за точність не ручаюсь, так запам’яталось); і закінчив зітханням зі самої глибини своєї душі:

– Нерозумно це: чому не можна людині взяти, та й оголосити себе грузином?

Я розреготався:

– Марку, є тут один лікар-сіоніст, у нього покоївка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потім її лікарка запитала: як тобі сподобалося? А Гапка відповіла, тоном благоговійної покірності долі: що ж, пані, треба їхати до Палестини.

Він образився; знайшов, що це зовсім інше, і, взагалі, ця Гапка – старий анекдот, десять разів уже чув.

– До речі, Марку, – сказав я, позіхаючи, – якщо вже шукати собі націю, чому б вам не приткнутися до сіоністів?

Він на мене витріщив банькаті очі з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навіть жартома, о п’ятій ранку, не може нормальна людина договоритися до такої безмежної нісенітниці.

Тепер уже представлені читачеві, на першому плані або мимохідь, усі п’ятеро; можна перейти до самої повісті про те, що з ними сталося.

Місяці минали; я їхав і приїздив, часто на довго втрачаючи сім’ю Мільгромів з виду. Час від часу десь стріляли в губернаторів, убивали міністрів; дивно, з якою найчистішою радістю сприймалися ці вісті всім суспільством; тепер така одностайність була б у такому разі неможлива – втім, тепер і немає ніде ситуації, цілком аналогічної. Але для нашої оповіді одна тільки сторона цих подій суттєва: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, відсторонених спостерігачів, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все більш жорстокий і лютий характер. З півночі приходили вісті про каральні походи на цілі губернії; вже ясно було, що одним «настроєм» передового суспільства та одиничними кулями переродити державний устрій не вдасться, – що і «весна» стане масовою трагедією; тільки одного ми не розуміли, що трагедія триватиме довго. Відповідно до цього на очах змінювався й побут нашого міста, ще донедавна легкий і безтурботний.

Перш за все я помітив це через особисту еволюцію одного пересічного громадянина; він був двірником нашого двору. Звали його Хома, і був він чорнобородим дядьком із Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, і з Хомою підтримував найкращі стосунки. По ночах, на мій дзвінок біля воріт, він зараз же вилазив зі свого підпільного лігва, «одчинял фортку» – тобто хвіртку – і, приймаючи гривеник, ввічливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною і казав: