Володимир Жаботинський: П’ятеро

© В. Білявський, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Початок цієї історії з побуту колишньої Одеси належить до перших років нашого століття, які тоді у нас називали «весна» у сенсі суспільного і державного пробудження, а для мого покоління збіглися також із власною весною в сенсі непідробної двадцятилітньої молодости. Й обидві весни, і тодішній вигляд веселої столиці Чорномор’я в акаціях на крутому березі сплелися в мене у спогадах з історією однієї сім’ї, де було п’ятеро дітей: Маруся, Марко, Ліка, Серьожа, Торік. Частина їхніх пригод пройшла перед моїми очима; решту, коли знадобиться, розповім з розмов інших або ж домислю сам. Не можу ручатися за точність ні в життєписах героїв, ні в послідовності загальних подій, міських або всеросійських, на тлі яких це все сталося: часто пам’ять зраджує, а дізнаватися нема коли. Але в одному впевнений: ті п’ятеро мені запам’яталися не випадково, і не тому, що Марусю і Серьожу я дуже любив, і ще більше їхню легковажну, мудру, багатостраждальну матір, – а тому, що на цій сім’ї, як на шкільному прикладі з підручника, дійсно звела з нами рахунки – і добрі, і лихі – уся епоха єврейського зросійщення, що нам передувала. Цей бік справи, я певен, розповім правдиво, не прискіпуючись, тим паче, що все це вже далеко і все давно стало «сумно-любим». «Своєї син доби, мені у ній все знано: добро і зло, я бачив блиск і тлю; я син її, і всі колишні плями, отруту всю люблю» [1] З вірша В. Жаботинського «Piazza di Spagna» («Площа Іспанії»), зі збірки «Вірші. Переклади – плагіати – своє», що був виданий у Парижі 1931 року. .

Уперше я побачив пані Мільгром та її старшу дочку на прем’єрі «Мони Ванни» [2] «Monna Vanna» (1902) – п’єса Моріса Метерлінка. у міському театрі.

Вони сиділи в ложі бенуар неподалік від мого крісла; у ложі було ще троє, але з іншої родини. Я їх помітив з приводу одночасно і втішного, і дуже невтішного для мого гонору. Почалося з того, що мій молодий колега з газети, який сидів поруч зі мною, цей описувач побуту босяків і порту [3] Лазар Осипович Кармен (Корнман, 1876–1920) – письменник і журналіст, співробітник В. Жаботинського по газеті «Одесские новости». , сказав мені під шум зали, що наповнювалась:

– Глянь-но праворуч, на ту руду євреєчку у третій ложі: як кошеня у муфті!

Йому інколи чудово вдавалися порівняння: панянка зі своєю пухнастою яскраво-червоною зачіскою дійсно виглядала як кішечка з хутряного кільця на коробці з цукерками. У той же час я побачив, що дама вказала на мене і щось сказала, мабуть, моє газетне прізвисько, а дочка зробила великі очі, недовірливо знизала плечима і відповіла (я це ясно бачив по її губах):

– Невже? Не може бути!

У другому антракті я пішов до гальорки побачитися з приятелями-студентами. Важливий інститут був тоді в нашому міському театрі – гальорка: царство студентів; бічні сидіння, здається, чи не їм тільки і видавали. Тому завжди там особисто чергував околодочний наглядач, завжди якийсь гожий богатир з двома бородами на грудях, як у генерала, а в резерві в нього були городові. Коли студенти здіймали бучу (наприклад, коли старий Фігнер [4] Микола Миколайович Фігнер (1857–1918) – співак (тенор), антрепренер, вокальний педагог, брат Віри Миколаївни Фігнер (1852–1942) – відомої революціонерки, терористки-народоволки, пізніше есерки. зірвався з голосу на високій ноті у «Ґуґенотах» [5] «Les Huguenots» (1836) – опера німецького композитора Джакомо Майєрбера (1791–1864). , і йому з цього приводу нагадали небратське ставлення до сестри, що сиділа у Шліссельбурзі [6] На «Процесі 14-ти» 1884 року Віра Фігнер біла засуджена Петербурзьким військово-окружним судом до страти, що була пізніше змінена на довічну каторгу. Вона провела 20 років в одиночному ув’язнені у Шліссельбурзькій фортеці – політичній каторжній тюрмі на Оріховому острові у витоку ріки Неви. ), – з’являлися городові і виводили студентів за лікті, а наглядач ішов позаду і шанобливо примовляв: «Прошу, пане студенте, ну як же ж так можна…»

У той вечір ніхто не бешкетував. Газети вже два тижні готували народ до вистави «Мони Ванни»; не пам’ятаю як, але, без сумніву, вклали в цю п’єсу певний революційний сенс (тоді висловлювалися «визвольний»; усе в ті роки переломлювалося, за або проти, через визвольну призму, ба навіть пискливий зрив голосу в тенора, що йменувався солістом його величности).