Володимир Жаботинський - П’ятеро

Про це гомоніли студенти і в тому гурті, де я розшукав своїх приятелів; крізь їхні доволі підвищені тони я чув, що й у сусідньому натовпі, особливо багатолюдному, кип’ятилися про те ж саме. Раптом я помітив, що там у центрі стояла та сама руда панянка. На вигляд їй було років дев’ятнадцять. Вона була невисокою на зріст, але складена чудово на здобний смак того повнокровного часу; на ній був, звісно, щільний корсет із перехватом і боками, але, мабуть, без «чашечок», що в середньому колі, як мені казали, вважалося сміливим нововведенням; і рукави буфами не доходили навіть до ліктів, і хоча комір сукні по-чернечому підпирав їй горло, як у черниці, під комірцем попереду був усе ж таки виріз у півтора вершка, теж за тих часів зухвала річ. На довершення враження, що склалося з її зовнішності, до мене долинули такі уривки розмови:

– Та хіба ж це мислима річ, – гарячкував студент, – щоб Принцивалле…

– Жах! – вигукнула руда панянка. – Я б на місці Мони Ванни ніколи цього не дозволила. Такий телепень?!

– Ви просто чудо, Маруся, завжди таке скажете, що розцілувати хочеться…

– Теж мені, отаке диво, – байдуже відповіла Маруся, – і без того скоро вже на Дерибасівській не залишиться жодного студента, який міг би похвалитися, що ніколи зі мною не цілувався.

Більше я нічого не почув, хоч почав навмисне прислухатися.

Закінчився спектакль зовсім велично. Після першого і другого актів партер і ложі ще вичікували, що скаже вища законодавиця-гальорка, і тільки за її сигналом починали бурхливо плескати; але зараз самі свавільно загриміли і ложі, і партер. Незчисленну кількість разів виходив кланятися увесь склад, потім Мона Ванна з Принцивалле, потім Мона Ванна одна у своїй чорній оксамитовій драпіровці. Раптом з гуркоту оплесків випала головна нота – замовкла з обох боків бічна гальорка: знак, що готувалася вища міра тріумфу, доти ледь не винятковий привілей італійських співачок і співаків – студенти порснули до партеру. Інша публіка, не припиняючи плескати в долоні, обернулася в очікуванні; розмальована завіса знову піднялася, але ще нікого не було на сцені – там теж очікували найвищого виходу юності. За секунду по всіх проходах ринули вперед сині сюртуки та сірі тужурки; пам’ятаю, попереду всіх по середньому проходові семимильне крокував величезний грузин, з виразом обличчя діловим, серйозним, грізним, немов на барикаду. Підійшовши до самого оркестру, він сунув кашкета під пахву і неспішно, можливо, й не дуже голосно, з великою упевненою гідністю мірно й чітко тричі сплеснув у долоні («немов султан, що викликає з-за решітки прекрасну Зюлейку» [7] Зюлейка – популярне ім’я для героїні східної і псевдосхідної любовної лірики. , так сказали наступного дня в одній з газет). І тільки тоді, на призовний поклик падишаха, вийшла з-за лаштунків прекрасна Зюлейка; я бачив, у неї по-справжньому тремтіли губи, і спазми ридань підкочувалися до горла; навкруги здійнялася неймовірна буря; двоє капельдинерів вибігли з-за лаштунків прибирати кошики з квітами, щоб очистити поле для того, що тоді вважалося дорожчим за квіти: на сцену полетіли м’яті, вицвілі, з облупленими піддашками голубі кашкети. Позаду студентів стояли пристави й околодочні, всі як один із двома бородами на грудях; вигляд вони мали доброзичливий, дозвільний, велично-святковий, який пасував палкому кришталю, позолоті, каріатидам, червоному оксамиту крісел і бар’єрів, парадному одягу хлібних експортерів та їхніх чорнооких дам, усієї пишності безтурботної ситої Одеси. Я озирнувся на Марусю: вона була до нестями від щастя, але дивилася не на сцену, а на студентів, смикала матір за роздуті біля пліч рукави і показувала їй, мабуть, своїх найближчих друзів у натовпі синіх сюртуків і сірих тужурок, називаючи імена; якщо правильно пам’ятаю – до двадцяти, а то й більше, поки не поповзла зі стелі, теж велично, пожежна завіса.