Володимир Жаботинський - П’ятеро

Хтось мені сказав, що прізвище рудої панянки Мільгром; і, покидаючи театр, я згадав, що з одним із членів цієї родини я вже знайомий.

Зустрілися ми незадовго перед тим улітку. Я гостював тоді у знайомих, що доживали кінець серпня на дачі біля самого Ланжерону [8] Ланжерон – приморська частина (берег і пляж) міста Одеси в районі колишньої дачі А. Ф. Ланжерона (1763–1831), у 1815–1820 рр. – одеського градоначальника. . Якось вранці, коли господарі ще спали, я пішов униз купатися, а потім вирішив погребти. У моїх друзів була плоскодонка на дві пари весел; я так-сяк зрушив її на воду з грубозернистої рінні (у нас вона просто називалася «пісок»), і тільки тоді помітив, що хтось уночі обламав кочети з правого боку. Запасних теж не знайшлося. Недоладні були у нас на узбережжі кочети – просто дерев’яні цурки, до яких мотузками прив’язувалися незграбні товсторукі весла: потрібна ще була майстерність навіть на те, щоб весла не викручувалися, не ляскали по воді плиском. Проте жодної майстерності не потребувало виготовлення такого кочета: обстругати сучок. Але це мені і на думку не спало. Наше покоління немов без пальців виросло: коли відривався ґудзик, ми скорботно опускали руки і мріяли про сімейне життя, про дружину, дивовижну істоту, що не боїться жодних подвигів, знає, де купити голку і де нитки, і як до всього цього взятися. Я стояв перед човном, сумно схиливши голову, немов перед складною машиною, де щось зіпсувалося таємниче, і потрібен Едісон, аби врятувати пропаще діло.

У цьому лихові підійшов до мене гімназист років сімнадцяти на вигляд; потім з’ясувалося, що йому ледь 16, але був він високим, як на свій вік. Він подивився на уламки кочетів діловитим поглядом бувалої людини й поставив мені діловито питання:

– Хто у вас на березі за сторожа?

– Чубчик, – сказав я, – Автоном Чубчик; такий рибалка.

Він відповів презирливо:

– Тому й безлад, Чубчик! Його й інші рибалки всі мають за босявку.

Я радісно підняв голову. Лінгвістика завжди була справжньою пристрастю мого життя; і, живучи в колі освіченому, де всі намагалися вимовляти слова на великоруський лад, уже давно я не чув справжньої говірки Фонтанів, Ланжерону, Пересипі й Дюківського саду [9] Фонтани (Малий, Середній і Великий) – приморські курортні (дачні) райони Одеси. Свою назву отримали в той час, коли ще не було збудовано водогін, і місто користувалося водою з підґрунтових мінеральних джерел – «фонтанів». Пересип – район Одеси, що на піщано-черепашниковій косі, яка відділяє одеські лимани (Хаджибеївський і Куяльницький) від Чорного моря. Дюківський сад – парк у районі Молдаванки, закладений 1810 року градоначальником Одеси Дюком (герцогом) де Рішельє. . «Мати за босявку». Яка краса! «Мають», значить вважають. А босявка – це й перекласти неможливо; в одному слові ціла енциклопедія несхвальних відгуків. Мій співбесідник і далі говорив тим самим складом, але біда в тому, що я ж рідну мову забув; доведеться передавати його слова здебільшого казенною мовою, з болем усвідомлюючи, що кожна фраза – не та.

– Стривайте, – сказав він, – це легко полагодити.

Ось переді мною людина іншої породи, людина з десятьма пальцями! По-перше, у нього в кишені виявися ніж, і не складний, а фінка. По-друге, він тут же роздобув деревний матеріал: озирнувшись, чи немає когось у полі зору, упевнено підійшов до сусідньої купальні зі сходинками й виламав з-під поруччя нижню балясину. Зламав її навпіл об коліно; половинку обстругав; примірив, чи влізе в дірку, знову постругав; виколупав уламки старих кочетів і вставив нові. Тільки й не вистачало, щоб завершив віршами: «Ну, старий, тепер готово…». Замість цього він, з тою ж безпосередністю, діловитістю, що б’є просто у ціль, запропонував мені спосіб сплатити за послугу:

– Візьмете мене зі собою покататися?

Я, звісно, погодився, але при цьому ще раз подивився на його герб і, щоб мати чисте сумління, запитав:

– Адже навчальний рік уже почався – ви, колего, маєте сидіти зараз на першому уроці?

– Le cadet de mes soucis [10] Менша з моїх турбот ( фр .). , – відповів він байдуже, вже нанизуючи кільця з мотузки на кочети. По-французьки це в нього вирвалося невимушено, не для хизування: я потім дізнався, що в них у молодших дітей були гувернантки (але не в Марусі і не в Марка, батько тоді ще не так багато заробляв). Узагалі він не хизувався, і більш того – не опікувався співбесідником і тим, про що співбесідник думає, а був заглиблений у справу: помацав вузли на кільцях; підняв настил – подивитися, чи немає води; відсунув шухляду під кормовим сидінням – подивитися, чи там черпачка; десь постукав, щось потер. У той же час встиг доповісти, що вирішив правити казну [11] Правити казну – тинятися в парку чи по морському берегу, замість бути в казенному місті. , бо дізнався від співучня, який пансіоном мешкає у грека, тобто чеха, який викладає грецьку мову, що цей педагог вирішив сьогодні викликати його, мого нового друга, до дошки не за чергою. Тому він залишив записку матері (вона встає пізно): «якщо прийде педель, скажи йому, що я пішов до дантиста», депонував ранець у сусіднього тютюнника і відправився на Ланжерон.