Володимир Жаботинський - П’ятеро

…Потім прийшов той «один з обжорки», і я мимоволі подумав по-берлінськи: «so siehste aus» [20] Так і виглядає ( нім .) . Серьожа його відрекомендував: Мотя Банабак. Тому було років двадцять, але, попри різницю в роках, це були, мабуть, нерозлучні друзі. По дорозі назад я заснув і їхньої бесіди не чув; але все інше я згадав коли, після театру, сидів за горнятком східної кави і блюдцем сірського рахат-лукуму в улюбленій грецькій кав’ярні на розі Червоного провулка.

На суботнику, у літературно-артистичному гуртку [21] Одеське Літературно-артистичне товариство (1897–1904), з 1899 року розміщувалося на Ланжеронівській, 2, у колишньому палаці князя Гагаріна (нині Літературний музей). В. Жаботинський активно брав участь у роботі «Литературки». , після концерту, поки служителі прибирали стільці для танців у «виноградній» залі, Маруся, тягнучи за рукав, підвела до мене свою матір і сказала:

– Ця жінка хоче з вами познайомитися, але ніяковіє: Анна Михайлівна Мільгром. Між іншим, треба і самій відрекомендуватися: я її дочка, але вона ні в чому не винна.

Анна Михайлівна подала мені руку, а Маруся, наказавши їй стишеним голосом: «поводься як слід», пішла обирати собі кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неї писаний.

«Виноградна» зала так звалася тому, що стіни її прикрашені були опуклим плетінням лози і грон. Приміщення гуртка займало цілий маєток; кому він належав і хто там жив раніше, не пам’ятаю, але, мабуть, багаті пани. Він був у кращому місці міста, на самій межі двох його світів – верхнього і гаванного. Дотепер, замруживши очі, можу воскресити перед собою, хоча вже крізь туман, що затушовує подробиці, ту велику площу, пам’ять шляхетної архітектури заморських майстрів першої третини дев’ятнадцятого сторіччя і свідоцтво про тиху витонченість стародавнього смаку перших будівничих міста – Рішельє, де Рібаса, Воронцова [22] Дюк (герцог) Еммануїл Осипович де Рішельє (Armand Emmanuel du Plessis de Richelieu, 1766–1822) – перший одеський градоначальник (1802–1814) і генерал-губернатор Новоросійського краю, згодом прем’єр-міністр Франції. Хосе де Рібас (José de Ribas, 1751–1800) – адмірал, засновник Одеси і одеського порту, перший міський голова (1794–1796). Михайло Семенович Воронцов (1782–1856) – граф, новоросійський генерал-губернатор (1823–1844), сприяв господарському розвитку і будівництву Одеси. і всього того піонерського покоління негоціантів і контрабандистів з італійськими та грецькими прізвищами. Просто переді мною – крило міської бібліотеки; ліворуч на тлі широкої, майже безмежної затоки – перистиль [23] Перистиль (перістіліум) – відкритий простір, зазвичай, двір, сад або площа, оточений із чотирьох боків критою колонадою. думи; обидва не осоромили б ані Коринфа, ані Пізи. Обернись праворуч, до перших будинків Італійської вулиці, за моїх часів вона мала ім’я Пушкіна, який там писав Онєгіна; обернися назад, до Англійського клубу і, трохи подалі, лівого фасаду міського театру: усе це будували в різні часи, але все з тою самою любов’ю до іноземного, латинського й еллінського генія міста з незрозумілою назвою, немов узятою з легенди про царство «на схід від сонця, на захід від місяця». І тут же, біля самого маєтку «літературки» (теж по-братськи схожого на вілли, що я бачив у Сієні), починався один зі спусків у прірву порту, і в тихі дні звідти тягнуло смолою і линула луна елеваторів.

У той підцензурний час «літературка» була оазою вільного слова; ми всі, її учасники, самі не розуміли, чому її дозволило начальство і чому не закрило. Прямої крамоли там не було, усі ми були настільки видресирувані, що слова на кшталт «самодержавство» і «конституція» самі по собі якось не втискалися до нашого публічного словника; але про що б не йшлося, від дрібної земської одиниці до Ґауптманова «Затонулого дзвона» [24] «Die versunkene Glocke» (1896) – п’єса німецького драматурга Герхарта Гауптмана (1862–1946). , – у всьому рокотала крамола. Чеховська туга сприймалась як протест проти ладу і династії; вигадані босяки Горького, аж до Мальви [25] Героїня однойменного оповідання «Мальва» (1897) Максима Горького. , – як набатний заклик на барикади; чому і як, я б зараз не взявся пояснити, але так воно було. Партій ще не було, крім підпільних; легальні марксисти і народники не завжди достеменно знали, чим вони один від одного різняться, і покірно значилися, разом із прийдешніми кадетами, у загальному безбережжі «передового табору»; але разом з тим, не маючи програм, ми примудрялися виявляти запальну програмну нетерпимість. Хтось представив доповідь про Надсона, де доводилося, що він не поет-громадянин, а поет-обиватель. «Кіфа Мокійович у віршах» [26] Кіфа Мокійович – гоголівський персонаж» («Мертві душі», т. 1, гл. 11), ім’я загальне для малоосвіченої людини, що віддається до безглуздих, порожніх, дозвільних міркувань. ; дві години поспіль його громили опоненти за реакційність цього погляду, і грек, що головував, за фахом страховий інспектор, власною волею позбавив доповідача права на останнє слово, і він так і залишився зганьбленим навіки; а в чому був склад злочину, не пам’ятаю, і неважливо. Але тоді це було приголомшливо важливо; і, як той маєток стояв у головній точці міста географічно, так були наші четверги «літературки» осередком нашої духовної суєти.