Володимир Жаботинський - П’ятеро

– Компанійська людина ваша мама, – сказав я із щирою похвалою. Ми вже гребли.

– Жити можна, – підтвердив він, – tout à fait potable [12] Цілком безпечно ( фр .). .

– Так навіщо тоді ранець у тютюнника. Залишили б удома, якщо мати згодна.

– Через тата неможливо. Він усе ще необстріляний. Досі не може заспокоїтися, що я замість нього розписуюсь під оцінками. Нічого, звикне. Завтра я всю записку напишу його почерком: «син мій, Мільгром Сергій, п’ятого класу, не був певного числа через зубний біль».

Ми добряче від’їхали; він чудово гріб, і знався на всіх човнярських словах. Вітер сьогодні знову розгуляється до п’ятої години, і не просто вітер, а саме «трамонтан» [13] Трамонтан (від італ . tramontane). У Причорномор’ї і Приазов’ї – північний вітер. . «Затабаньте правим, бо наскочимо на той дубок [14] Дубок – найбільш поширене на Чорному та Азовському морях вітрильне дерев’яне судно прибережного плавання. ». «Дивіться – подохла морська свиня», – при цьому вказуючи пальцем на тушу дельфіна, що була викинута вчора бурею на нижнє підмостя хвилеріза неподалік від маяка.

У проміжках між морехідними примітками він надав мені багато уривчастих відомостей про сім’ю. Батько кожного ранку «шкварить конкою до контори», тому він такий небезпечний, коли не хочеться йти до гімназії – мусиш виходити з дому разом з ним. Увечері дома «товчок» (тобто товкучки): це до старшої сестри приходять «її пасажири», здебільшого студенти. Є ще старший брат Марко, людина нічого собі, «портативний», але «тютя» (цього терміна я не знав: мабуть, на зразок фофана [15] Від власного імені Феофан ( розм .) Простак, недалекий, нерозторопний, тупа людина. або роззяви). Марко того року «ніцшеанець». Серьожа про нього склав такого вірша:

– Це у нас вдома, – додав він, – мій фах. Маруся вимагає, щоб про кожного її пасажира був вірш.

Сестра Ліка, мабуть, теж старша за Серьожу, «догризла останні нігті, і тепер нудьгує і злиться на всю Одесу». Наймолодший – Торік, але він «опора престолу»: про все «міркує настільки вірно, що здалеку можна скиснути».

До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледівши дубок, на який ми б наскочили, якби він не велів «табанити», Серьожа згадав, що тепер біля Андросівського молу [16] Андросівський мол – один з молів одеського порту, побудований 1842 року, названий за іменем його будівельника – підрядника Андросова. багацько дубків із Херсона – везуть монастирські [17] Сорт кавуна. кавуни.

– Хочете, подамося туди? Там і пообідаємо, я пригощаю.

Дуже затишно і кумедно мені було з ним, а на дачі човен до вечора нікому не знадобиться, до того ж він обіцяв по дорозі назад підібрати «одного з обжорки», той буде гребти, а я відпочину. Я погодився, і ми «подалися» до порту, обігнувши маяк і витративши на цю справу години три, через вітер і брижі і необхідність кожні півгодини вичерпувати з-під настилу все Чорне море.

– Сухопутні вони у вас адмірали, – сварився Серьожа на адресу моїх друзів, що так недбало утримували човен.

До пристані серед дубків мусили пробиратися крізь тисняву, наче в базарні години на Товчку: малі судна ледь не терлися одне об одного, і Серьожа знав, де дубок, де баркас, де фелюка і ще п’ять чи десять назв. Мабуть, і його тут багато хто знав. З палуб, захаращених кавунами, разів зо три його кликнули ласкаво, приблизно так:

– Ого, Серьожка, – ти куди, гобелка? Чєго у клас не ходиш, сучий сину? Як живеться?

На що він незмінно відповідав:

– Скандібобером! – тобто, судячи з тону, відмінно живеться. З однієї «фелюки» йому, скалячи білі зуби, молодець у червоній фесці щось вигукнув по-грецьки, і Серьожа обізвався тією ж мовою; я її не знаю, на жаль, але розібрав закінчення фрази – «тін мітера су», знахідний відмінок від слова, що означає: твоя мати. У бесідах зі мною Серьожа від цього стилю утримувався. Утім, викладаючи мені свої погляди на учениць різних одеських гімназій, він і раніше трохи збентежив мене своєю фразеологією: сама шпацька форма в Куракиної-Текели – фіолетовий колір добре облягає, логарифми стирчать, як облуплені!

Біля пристані він, відмовивши мені суворо в дозволі докласти свій пай на витрати, збігав кудись і приніс цілий куль їстівного. Тут же у човні, зануривши задля гігієни руки в ополонку між кавуновими шкірками, ми влаштували найсмачнішу в моєму житті трапезу. Але солодше за їжу було милуватися тим, як їв Серьожа. Велика справа, що англійці звуть: table manners [18] Правила поведінки за столом. – не просто вміння тримати виделку і ковтати суп без музичного акомпанементу, а взагалі «обряд харчування», ритуал складний, особливий для різного роду їжі й для кожної обстановки, свято второваної поколіннями гастрономічної традиції. Що виделка? Не диво, коли є виделка, діяти так, щоб і дивитися було приємно. Тут не тільки виделки не було, але вона й взагалі була б тут недоречна. Бублик семітаті [19] Бублик семітаті – так в Одесі називали бублики з кунжутом (походження слова, найімовірніше, турецьке). : Серьожа його не зламав, а розрізав його по екватору, на два кільця, намастив салом обидва розрізи, зішкрябав з глянцюватої поверхні кунжутне насіннячко, – рівно, як досвідчений сівач на ниві, розсипав їх по салу, знову склав дві половинки і тільки тоді, не ламаючи, уп’явся в бублик зубами. Тарань: Серьожа взяв її за хвіст і плиском, разів десять, шльопнув її об свій лівий підбор, пояснивши мені: «шкіра легше злазить». Дійсно, його тарань дозволила себе оголити значно швидше й досконаліше, ніж моя, хоча я над своєю оперував за допомогою його ж фінки; і я все ще підрізав прозорі солені шари на міцних голках її кістяка, коли від його тарані давно лише масний слід залишився на його підборідді, на щоках й на кінчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його різати на скибки: Серьожа поспішно сказав мені: «Для мене не треба». Він узяв цілу четвертинку, потримав її перед очима, милуючись грою кольорів, – і зник. Зник геть з очей. Переді мною сиділа гімназична форма з маскою зеленого мармуру замість голови. Завидки взяли мене: я з боку відчув, що він у цей момент переживає. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як він у кавуні, – все одно, що заплисти надвечір далеко в морське затишшя, лягти на спину і забути про все. Ідеал нірвани, ти і природа, і більше нічого. Заздрість мене взяла: я схопив іншу четвертинку і теж розпрощався з землею.