Володимир Жаботинський - П’ятеро

Утім, це і був майже формений одяг: не в сенсі крою і кольору, а в сенсі загального якогось стилю. Про екстернів я вже говорив; тепер, у ще більшій, мабуть, кількости з’явилися в побуті їхні духовні подруги. Серьожа перший приніс у наше коло збірне ім’я, котрим (він божився) їх позначили поза очі навіть власні товариші, хоча я довго підозрював, що прізвище вигадав він сам: «дрипка», від слова «задрипаний», якого, здається, немає і в останньому виданні словника Даля. Солом’яний капелюх чоловічого крою у вигляді тарілки, завжди погано приколотий і зсуваний вбік, причому носійка час від часу підштовхувала його на місце вказівним пальцем; блузка того крою, котрий тоді називався англійським, з високим відкладним коміром і з краваткою, що пропускалась у кільце, – але часто без краватки і без кільця: спідниця на кнопках збоку, але принаймні однієї кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обірваними шнурками, що перепліталися не через ті гачки, що треба, і на черевиках семиденний порох усіх степів Чорномор’я; над усім цим інколи окуляри у дротяній оправі, і майже завжди рожева печатка хронічного нежитю.

– А ти не смійся, – вичитував мені приятель, колишній мій однокласник, котрого потім повісили під Петербургом на Лисячому Носі [65] Всеволод Володимирович Лебединцев (1881–1908) – есер, страчений 17 лютого 1908 року разом із ще шістьма членами керованого ним «Летючого бойового загону Північної області». . – Ти їх подумки переодягни і побачиш, хто вони такі: дочки біблійної Юдит.

– Юдит? – розсміявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ходý подивіться. Найголовніше в людині – хода: її не переодягнеш. Юдит крокувала, а ці біжать.

«Біжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язиці. Немов з побуту випали всі інші темпи й засоби переміщення: «передати записку? Я біжу». «Забігла провідати Осю, а його дома немає». Навіть у рідкісні хвилини розкоші: «Сьогодні ввечері йде в театрі ‘‘Візник Геншель’’ [66] «Візник Геншель» (Fuhrmann Henschel, 1898) – п’єса Герхарта Гауптмана. , треба збігати подивитися».

Але той приятель мій в одному принаймні не мав рації: я не сміявся, скоріше бентежився. Одного ранку у глухій алеї парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла мені назустріч з юнаком у косоворотці і, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тільки стишили голоси. У цієї не було ні окулярів, ні нежитю, і хода була не та, але все інше було в наявности: капелюх-тареля, обірвані кнопки, переплутані шнурки на запорошених черевиках; і я впізнав Ліку.

Ще в одному сенсі починала псуватися наша весна. Розповідаючи про ту ніч у «трупарні» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову. Виголосив її другокурсник на прізвище Іванов; я його знав, інколи зустрічав і в єврейських домах – звичайний Іванов 7-й або 25-й, затишний, послужливий і непомітний, від котрого ніхто ніколи ніякої спритности не очікував, менше за все промови. Він виступив рано, коли ще й п’яним не був; початку промови і приводу до неї я не чув, але було в ній таке місце:

– Дозвольте, колеги, не можна нас обвинувачувати у ворожости до однієї нації; навіть якщо ця нація не має батьківщини і тому природно не сприймає поняття «батьківщина» так, як ми, – і то ще не гріх. Але інша справа, якщо ця нація є носієм ідей, котрі…

Пам’ятаю, я здивувався, що у «трупарні», у споконвічному царстві єдиної й незмінної Марсельєзи, стали можливими такі ноти, без оплесків, правда, але й без скандалу. Я тільки не міг ще здогадатися тоді, що, трапилось би на рік пізніше, був би вже й співчутливий відгук.

Я починав входити в суспільну діяльність: «секретар тимчасового правління Спілки санаторних колоній і інших гігієно-дієтичних закладів для лікування і виховання слабких на здоров’я учнів незаможного єврейського населення міста Одеси та його передмість». Факт: саме таку назву воно мало, і в молодості я довго ще міг виговорити весь титул за одним духом. Виникла ця спілка теж почасти з крамольним задумом: під видом «гігієно-дієтичного закладу» можна влаштувати заняття гімнастикою, а під видом гімнастики – самооборону. На півдні починали говорити, що скоро це стане «при нагоді». Але поки що, правління мені запропонувало набрати декілька добровольців, щоб обходити бідноту, – записати, кому потрібне дарове вугілля; або, можливо, дарова маца, не пам’ятаю. Я передав це старшим дітям Анни Михайлівни. Марко записався (потім не пішов, забув і дуже вибачався); Ліка, не піднімаючи очей від брошури і не витягнувши пальців з рота, подала знак головою, що відмовляється; Маруся сказала: