Володимир Винниченко - Щось більше за нас

– Та що ти? Як же так зараз, можна завтра…

– Ні-ні! Ах, Боже, вона ж мучиться, Сігізмунде!

– Ех! – махнув з досадою рукою Сігізмунд і вийшов.

– Сігізмунде, Сігізмунде! – схопилася вмить Віра Андріївна, щось згадавши. – Сігізмунде!

– Ну, чого ще? – відчиняючи двері, похмуро промовив Сігізмунд.

– Не забудь же що-небудь вигадати, щоб нарозумить Василя… Видумай!

– Та добре.

– Так зараз їдеш?

– Та зараз же… Яке милосердя проявилось…

На другий день була субота, й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало, й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра – пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.

– А куди діякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!

– Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.

– Порадь батькові своєму, дурний! – образилась Мотря.

– Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.

– Дай Боже, щоб скоріше!

– Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!

– Хай ти сказишся!

– Ха-ха-ха-ха!

А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих поодинці Вася викликав і рощитував.

– Семен Нужний!

– Ось!

– За три дні по сімдесят, два десять. Так?

– Та так, паничу, почухався Семен Нужний. – Але тут, мабуть, небольшая ошибка.

– Як?

– Та так… Я, значиться, був три дні. Але я єзділ… ще за дєлом, таки ж для економії. Потому, виходить, я вже бил чотири дні, а не три.

– За яким ділом? – похмурився Вася і подумав: «Господи, як пропада українська мова! “За дєлом”».

– Та я ж возіл учорась Сігізмунда Штаниславича до залєзной дороги. Усьо ж таки день.

– От анафема, – шепнув Іван Галка Семенастому. – І тут урве сім гривень! За те, що дівку піддержував.

– Ну, добре, – одвітив Вася й додав ще сімдесят копійок.

– А це, – ніяково протягаючи книжечку, пробурмотів він, – так… дітям вашим книжка. Читати…

– Та у мінє, паничу, нема дітей, я удов… – засміявся Семен Нужний, але книжечку взяв, поторкав її пальцем і поклав за пазуху, моргнувши хлопцям. Хлопці пирснули і повідвертались.

– Трохим Нужний!

– Тю! Та всі Нужні! – почулось у купі. – Кому вони нужні?

– Собаці за п’яту ногу!

– Ви були п’ять день?

– Ні, паничу, шесть; я бил шесть дньов.

«О, знов: “бил”, “дньов!”» – подумав Вася.

– Як же шість? Тут записано п’ять, – подивився Вася в книжку, – ну, так! Трохим Нужний п’ять день. Як же так?

– Та, мабуть, паничу, забили записать, а я шесть дньов бил. Ось даже спросітє у кого вам буде завгодно…

«Ох, як коверкають, ох, як коверкають», – з мукою думав Вася і, не розбираючи вже, давав стільки, скільки йому казали, не забуваючи кожному всунути книжечку.

– Ану, ви, чорняві на три пальці під носом… Розступіться, дайте дорогу!

– Еге ж, який проворний, підожди трохи!

– Та мені ніколи.

– Ну, а ти ж бачиш, що ми танцюємо, потанцюй і ти.

– Та їй-богу, ніколи. Мене панич швидко рощитають.

– Шо там таке? – спитав Вася, рощитуючи вже дівчат.

– Та парубок хоче рощот…

– А як його звуть?

– Корній Буряк. Буряк! – крикнув парубок.

– За тиждень?

– Тиждень.

– Ну, йди, бери!

– А книжка ж нащо, паничу?

– Прочитаєш завтра! – одвітив Вася і нахилився до грошей.

Парубок подивився на книжку, на дівчат, здвигнув плечима і, протовпившись, побіг за чоловіками, що сходили вже на греблю.

– Ну, й чудасія! – крикнув він, наздогнавши їх. – На придачу книжка!

– І тобі? – спитали декотрі.

– І вам хіба дав?

– Дав.

– Тю! Навіщо ж це?

– Ану, яка в тебе… «Від чо-о-го вме-р-ла Ме-ла-ся». І в мене така. Що ж це за знак?

– Може, це… що-небудь…. таке… – покрутив пальцем коло лоба Семен Нужний. – Розумне!

– Буде тобі розумне, – похмуро кинув Трохим, – як побачить становий!

– Ну да!

– От тобі й «ну да»! Хіба не пам’ятаєш, що було торік Карачівському вчителеві, як знайшли у нього книжки?

– Та то ж багато… А в мене одна.

– То все одно… Не бійся, якби що путнє, не давав би він даром… Кумедний, кумедний, а такого москаля підвезе, що… знатимем…

– Та де там! – вмішався Галка. – Хіба такий що зробить? Забавляється прямо з жиру та й годі! Він плохий! Ти ж чув, що він сьогодні говорив: «Я, каже, хочу з вами жити, як брат з братами. Я, каже, раз у раз можу і хочу бути вам у пригоді».