Володимир Винниченко - Щось більше за нас

– Мамо, це раз у раз…

– Так навіщо ж це? Потім… ти не перебивай… Потім… ти роздаєш якісь книжечки, це може зробити погане вражіння на поліцію, і тебе схоплять. Ну, хоча нічого тобі не буде, але все-таки неприємно… Потім… оце головне, по-моєму; ти бігаєш за Галькою по селу, даруєш їй хустки, перстені, дорогі намиста…

– Мамо!

– Стій-стій, я пам’ятаю, тоді ти будеш малювати. Ну, так один такий малюнок: ти брудний, голодний, розкудовчений, з якимись ідеями на язиці, ганяєш за гарненькою дівчиною по селу на сміх людям, роздаєш робочим книжечки, увільнив від праці Сігізмунда Станіславича і взяв на свої плечі весь клопіт. Так? Для чого це – не будемо говорити?

– Ні, мамо! – сумно промовив Вася. – Це перш усього треба було б спитати… Цей малюнок ваш – для блага ближнього, для освіти неосвіченого, для добра і правди…

– «Братства, свободи і рівности»? Знаю, знаю! Ох ти комік хороший мій! Ну, а други-и-ий малюночок… Ось послухай, та пильне-е-енько… Другий такий. Ти – в студентському сюртуці з блакитним коміром… Ні-ні, не так, не так… Почнемо так… Прокидаєшся ти вранці… Ну, не в шостій, як ти тепер устаєш, а в десятій або одинадцятій. Устаєш, ні-ні, не встаєш, а тільки прокидаєшся. М’яка постіль, так те-е-пло, ні-і-жно… по тілу якась пестощ… Ти потягуєшся, закриваєш очі і… нагадуєш учорашній вечір… або і всю ніч… Коло тебе, нагадуєш, лежала вона…

– Мамо! Це вже… багато…

– Ха-ха-ха! Ти ж знаєш, що я з тобою як із щирим другом раз у раз балакаю… Та й що тут такого?! Не перебивай краще, а слухай… Коло тебе лежала вона – не та замазюрена Галька, а чистенька, пахуча Галя… Ну-ну-ну, не буду, не буду!.. Нагадуєш і ковтаєш слюнки… Потім устаєш помалесеньку, потягуючись, поспівуючи, що хочеш; кличеш Василя і велиш йому подати тобі чи кофе, чи чаю з чудовою сметанкою, зі смачненькими мазурками… Потім одягаєшся і виходиш чистенький, гарненький. Ідеш собі у садок, походжаєш, поспівуєш… Потім хто-небудь приїжджа до нас, ти не ховаєшся, як робиш тепер і як не робив торік, а виходиш, балакаєш, тебе слухають, бо ти розумненький-таки (хоча трошки й дурненький), ти всіх чаруєш… Потім вечір… Я граю на піаніні, ти співаєш, світить у вікно місяць, із саду пахтить… І ні клопоту, ні турбот… Ти подивися на мене… Ха-ха-ха! Та кожний скаже, що я твоя сестра… а через що? Я не люблю журитися, клопотатися, а живу так, як мені хочеться…

І справді, Віра Андріївна прямо-таки могла зачарувати своїми чорними, блискучими очима і ще зовсім свіжим лицем, на котрому грала раз у раз усмішка, повна ніжної, тонкої, пахучої розпусти. І ця розпуста проглядала скрізь по всій її фігурі, і у високому, повному стані, обтягненому міцно темним платтям, і в чорних товстих косах, закручених на потилиці, і в руці маленькій, біленькій, і в погляді, і в поступі, і в голосі. Проглядувалася розпуста і по всій кімнаті, гляділа з стінних малюнків, на котрих були намальовані голі тіла, проглядувала в м’яких канапках, в полутіні закутків, в альбомах з голими тілами, в Поль-де-Кокові, що лежав на столі, в амурах, що цілувалися на занавісах, на килимках з Геркулесами і Венерами. Чулась вона в тонких, гострих пахощах, що розливалися від Віри Андріївни, співала з нот циганських романсів, звеніла з мандоліни, що висіла на стіні, дивилася з розкішного ліжка з горою подушок.

– Не всі так думають, як ви, мамо, і… не всі так живуть! – тихо промовив Вася, глянувши скоса на малюнок. – Якби всі так думали, так…

– Ну-ну, так що?

– Так не було б ні шкіл, ні освіти, нічого.

– Ха-ха-ха! – весело розсміялась Віра Андріївна. – Ах, ти, просвітитель мій! Ну, навіщо воно тобі? Хіба ти поможеш мужичкам? Хіба для тебе ця праця? Мужички тільки розтягнуть твоє добро, обмануть тебе і тим же скінчиться. Ну, навіщо ти відставив Сігізмунда Станіславича? Хіба ти краще його тямиш у хазяйстві?

– Я хочу сам працювати, а не ледарем бути.

– Та хіба ти вік ледарем будеш? Ти скінчиш університет…

– Я кидаю університет, – нахилив голову Вася.

– О! Це ж навіщо?

– А навіщо я буду в ньому? Що він дає? Буду тут жити, хазяйнувати, працювати для свого діла…

– Надінеш кирею, женишся на Гальці, повикидаєш з будинку рояль, книжки… Ха-ха-ха! Наведеш дядьків… Ха-ха-ха!

– Дядьки такі ж люди, як і ми.

– О звісно, звісно! Ха-ха-ха-ха! Дьоготь, регіт, лайка… Зробиш школу в залі, будеш читати їм, як у ту неділю в клуні; тепер тут я, а тоді вже, звісно, мене не буде.

– Мамо, навіщо ця іронія? Я ж не сміюся з вашого життя, я не сміюсь, що ви…