Володимир Винниченко - Щось більше за нас

– Аякже! – вір йому! Говорити все можна.

– А що то він щось за якесь «просвіщеніє» казав. Усе щось «просвіщеніє» та «просвіщеніє»?

– Та дурний!

– Хто?

– Та хоч би й панич. Меле, меле… Тут їсти аж душа болить, а він щось базіка… Хоч би вже в школу їхав скоріше.

– Та він, кажуть, уже не поїде в школу, хазяйнувати буде. Та за Галькою бігати…

– Та ну?

– Побий мене Бог!

– Ну, й дурний. Попав дівку, катає її на шарабанах, дарує хустки, вчить читати.

– Дуріють пани!

– Чисто, що дуріють. Тепер книжечки дає. Ну, куди я її притулю! – витягнув Семен Нужний книжечку і розіп’яв на пальцях.

– А на цигарки! Не зна куди діти.

– Тю! Що то за бита голова… Ану-ко, дай тютюнцю! Побачимо, як то воно з буки-аз-ба закуриться… Хм… Ач, ще й м’яке-енька яка! Ач, ач! Ловка книжечка… Ану, кресни огню… Побачиш, хороша книжечка… Ач!

Стали, зробили цигарки, креснули вогню, запалили, похвалили, попрощались і розійшлись по селу, сміючись з кумедного панича.

А тим часом гомін потрохи стих, зайшло сонце, з другого боку виплив місяць, заморгали далекі зорі, забіліли нагорі млини, мов сріблом покриті, зашелестів щось очерет понад ставом, зашепотіли верби, нагинаючись одна до одної й тихо-тихо стало. Пройшли дівчата, прогомоніли, знов ще тихіше стало.

Під водяним млином на якомусь пні сиділи Вася й Галя, обнявшись, щільненько притулившись.

– Чого ви так дивитесь на мене? – нахилила голову Галя. – Я не люблю так!

– Любуюсь твоїми чудовими очима, твоїми чорними бровами, твоїм милим, хорошим лицем…

– Ну, вже пішли розписувати!

– Любуюсь і думаю! – не слухаючи говорив Вася. – Пропаде ця краса дарма! Пропаде!

– А може, не дарма? – засміялась Галя й подивилась прямо в лице Васі.

– Продаси?

– Купіть!

– Що дати?

– Що?.. Що?..

Галя замислилась, потім глянула на Васю, обняла, поцілувала, одіпхнула й промовила:

– Нічого…

– Як же так?

– Комусь іншому продала б, а вам ні.

– А все таки продала б?

– А що ж! Дивиться? Пхи!

– Галю! – похитав головою Вася. – Навіщо ти так говориш? Як тобі не сором!

– Ха-ха-ха, – ніяково розсміялась Галя. – А ви й повірили?

– А повірив і вірю, що продаси…

Галя промовчала й дивилась на греблю, над котрою схилились верби і мов діти закривали, обкутували її тінню, щоб місяць не мішав заспокоїтись натовченій, натруженій за день. Дивилась на ставок, що хлюпався хвильками ледве не біля її ніг, дивилась на хатки, залиті місяцевим світлом, на панський будинок, що глядів у ставок з високої гори, на далекі гаї, на широке поле з розкиданими по ньому скиртами, дивилась, пильно дивилась, а бачила зовсім інше. Мовчав і Вася, і теж дивився, і теж бачив інше.

– Ви бачили мою сестру Марійку? – тихо спитала Галя, не повертаючи голови і все дивлячись кудись.

– Ні, не бачив! Чув за неї, що вона… продала?

– Жаль, що не бачили! От хороша, так хороша!

– Краща за тебе?

– Хм! Куди мені! Висока, біла, брови чорні-чорні… А одягнута як. От одягнута! Усякі кохточки, спідниці панські, шляпи, перстені… От!

– Аж очі загорілись, як за кохточки почала, – сміявся Вася, – мабуть завидно?

– А завидно!

– Так чого ж? Давав же тобі лікар той 50 карбованців, щоб пішла до нього. Біжи, він пошиє все.

– А ви думаєте, не піду? – швидко повернулась до нього Галя й блиснула очима. – І піду!

– І пропадеш!

– Чорт його бери! Вже краще, ніж тут у цьому паскудному селі пропадати. Сами ж кажете, що краса дарма пропаде. Ну, й не буде дарма.

– І мене покинеш? – тихо спитав Вася.

Галя мовчала.

– Ет! – махнула з досадою рукою Галя.

– Що «ет»?

– Охота питати? Знаєте ж, що не покину, так ще…

– Хіба так дуже любиш? – притягаючи її до себе, заглянув він їй у вічі.

– І люблю, дурна!

– За що ж ти любиш?

– За що? – подивилась йому в лице Галя, трохи відкинувшись назад. – Хто його зна, за що!

– От такої.

– Їй-богу, й сама добре не знаю! Ви такий добрий, хороший.

– Та й парубки є добрі, хороші…

– Та є…

– Так чого ж ти парубка не полюбила?

– Парубка?.. Ні, парубка я не полюбила б. Не змогла б. Вони такі брудні, лаються… Ні… А ви… такі гарні, чистенькі… Потім, ви якісь такі чудні собі…

– Це ж як? – засміявся Вася.

– Ану, так, чудні… Одягаєтесь у просте, роздаєте книжки, говорите по-мужицькому… Такі собі плохенькі, добренькі…

«От і ця чудним називає!» – подумав Вася й промовив:

– А хіба це погано?

– Та не погано, але чудно! От за це більш і люблю вас!

– Хіба любиш? А вийдеш заміж і забудеш.