Володимир Винниченко - Щось більше за нас

– Я заміж ніколи не піду.

– Як так?

– А так. Не бачила якого-небудь мужика та роботи цієї… Та ще після вас… До вас ще може й пішла б… А тепер… Ну, як я тепер піду за іншого?.. Ну, як? Як? Як я піду, як я люблю мого гарненького, любого панича, краще б я його не бачила… Хай вони загинуть!.. Ви мені тільки одно скажіть: чи всі пани такі хороші, як ви?.. От якби!..

– Люди, Галю, скрізь однакові: є й хороші, є й погані…

– І краще б ва-а-с?.. – протягнула ласкаво-ласкаво Галя і положила його голову собі на груди.

– А я ж що таке? – всміхнувся Вася, обнімаючи її й почуваючи, як кров гарячим полум’ям ударила в голову.

– А таке, що за вас… пішла б, здається, в саме пекло…

– І до мене? – прошепотів Вася.

Галя нічого не одвітила, тільки притулилась, обняла, подивилась у лице і гарячими губами впилася в губи. І почув Вася, як затремтів її стан під рукою, як захвилювались високі груди, як забилось дуже-дуже його серце… Десь далеко кинувся в очі місяць, блиснули її очі, пройшла перед очима його кімната, і тут же чогось згадалась мати, її веселий глум, цікавий малюнок, ідеї… Вася опам’ятувався.

– Так пішла б? – знов спитав він і трохи відсунувся.

– Пішла б… – важко дихаючи, прошепотіла Галя.

– Сьогодні? Зараз?

– Зараз…

– І не побоялась?

– Чого?

– Батька, людей?

– Пхи!

– А сором? А… що ж потім?

– Клопоти. Зате поживу!

І знову Галя припала, знов пахнуло на Васю пеклом кохання, знов стан перегнувся, захвилювався, але Вася здержався, знов відсунувся і тихо почав:

– Ні, Галю… Я не хочу брати на себе гріха… Не хочу… бо люблю тебе… Вір, Галю, що той, которий буде збивати тебе на таке і буде казати, що любить, бреше. Бреше, бо не ти йому потрібна, а тіло твоє…

Галя подивилась на нього, зітхнула, відсунулась і нахилила голову.

– Ти думаєш, чого я тебе люблю? Чого? – нахилився до неї Вася.

Галя мовчала.

– Того, що ти чиста, нетронута… Хіба б я тебе любив, якби ти була «такою»? Ніколи! А що було б, якби ти пішла до мене? Сором, глум… Ну, покохались, а там… Прийшлось би… Та що говорити… Зробилась би такою, як ті, що їх купують на одну ніч. Фі, гидко! І ти, ти, така хороша, мила, була б такою? І я винен? Ні! Рік тому назад я б цього не сказав, а тепер… Знаєш, Галю, я тепер зовсім інший… Тепер я не можу згубити тебе… Краще виходь заміж, хіба таки не найдеться чоловіка на селі до вподоби тобі? Краще ж чесно жити, ніж бути… шлюхою. Приємно б тобі було, якби тебе назвав хто шлюхою? Га?

– Нехай би спробував! – криво всміхалась Галя, піднявши голову, але зараз же нижче нахилила її й змовкла.

– Ото ж то! – зрадів Вася. – Сама знаєш… Але ти не знаєш, які гидкі вони… Господи! І ти була б такою?..

Галя мовчала. Помовчав трохи й Вася і знов почав:

– Хіба вони живуть?.. Що з того, що в них є гроші, одежа… А є в них радість коли? А сором? Та що одежа? Он, ходжу ж я в простій сорочці й нічого… А гроші?.. Тьфу та й годі… Зате настає старість, вони зостаються сами, кожний плює на них, там голод, холод… І ти б хотіла цього?

Галя мовчала.

– Ні, не варт купувати таке добро ціною якого б не було кохання… І ніколи я не візьму на свою душу такого гріха; і тебе прошу, Галю, як буду я як-небудь… коли… так… розпалюсь – словом, забудусь, ти здержуй мене…

– Чудні ви, паничу, – зітхнула Галя і встала.

– Куди ж ти? Постій, ще рано…

– Ні, час додому, спати вже хочеться, – з холодком у голосі одвітила Галя і потягнулась. Вася теж устав, обняв її і пригорнув до себе, шепочучи:

– Хіба не краще без «того» кохатись? Хіба не мило так… Дивись: місяць, зорі… скрізь так гарно… Сам Бог тепер дивиться на нас…

– Чудні ви… – всміхнулась Галя і, потихеньку відвівши від стану його руку, промовила:

– Ну, час уже… Ви не проводжайте мене додому, а то парубки і так проходу не дають… Прощайте!

– Прощай, моя голубко, прощай! Завтра я прийду до тебе…

Поцілувались, пригорнулись, Галя знов усміхнулась, і тихенько розійшлись, оглядаючись, доки не поховались: одна за хатами, а другий за вербами.

«Ні-ні! Так не можна, так не можна! – думав Вася, піднімаючись на гору. – Тут не те, не те… Вона мене не зрозуміла, я бачив, бачив… Що ж робити, що ж робити?.. Звісно, вона заміж тепер не піде… Але й допустити до… лікаря теж не можна… От, Господи! Не можу ж я сам женитися на ній… Чому ж не можу? Не можу, не можу… Мати… Ну, та що? Чому ж не можу? Вона мене любить так, як ніхто любити не буде, я її, я її теж люблю… Ну, так, люблю… Але женитися… Бррр! Але що ж тут такого? Женяться ж інші, чесні… на простих дівчатах… Тільки треба бути чесним і твердим… Головне, твердим… Як братися за такі ідеї, так і робити так… Треба твердим бути, от що!»