Володимир Винниченко - Щось більше за нас

Але тут нагадувались товариші, панночки, нагадувався Київ, ресторани, згадувався університет, і Вася знов починав напоминати собі бути твердим. І думка ця не дала йому довго заснути.

З цією думкою прокинувся він на другий день, з цією думкою напився чаю, походив з нею по саду і, нарешті, поїхав верхи в поле «обмислити й рішити її». І, лежачи на могилі високій, з давніх-давен ніколи не ораній, він малював собі такі картини. Ось він уже жонатий на Галі… До нього приїжджають товариші… Що ж тут такого? Хіба як у нього буде жінка Галя, то не можуть приїхати товариші? Вона вже вміє гарно балакати і по-російському, і по-українському. Знає елементарні науки. У них школа. Вона вчить сільських дітей читати, писати. Він по хазяйству. Треба буде тільки найняти ще одного прикажчика. Виписують ноти, вона вчиться грати. А там діти… Його діти, його діти! Господи, та чим же погана така картина?! А Галя? Та вона ж так зрадіє, що й вимовити не можна. Така ж радість їй буде, що з-за одної цеї радости треба женитися. Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба поки що матері говорити, бо… Словом, не треба поки що…

І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гикнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилу на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:

– Як тебе звать? Га?

Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздивлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.

– Як його звуть? – спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.

Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.

– Хіба ви німці, що мовчите? – ласкаво засміявся Вася.

Дітки мовчали.

– Ви німці, чи хто такі? Може, євреї?

– Ні, ми не євреї, – промовив один хлопчик і скоса глянув на Васю.

– А хто ж ви такі? Турки? Руські?

– Ні, ми не руські й не турки, – вже трохи сміливіше одвітив хлопчик.

– А хто ж ви?

– Ми граблівці.

– Як граблівці? А тут же й євреї живуть, то й вони ж граблівці?

– Ні, вони не граблівці, вони граблівські євреї! А ми граблівці!..

– Хм! Он як! А ви ж що робите? Граєтесь? У чого ж ви граєтесь?

– У лавушників! – засміявся вже хлопчик, причому декотрі із купки теж засміялись і почали поглядати позад себе.

– Що там? – зацікавився Вася.

Дітки розступились, і Вася побачив клуночки з бумаги, в котрих насипаний був пил. Як то по торгівлі, клуночки були різні – й великі, й малі, і не дуже великі, й не дуже малі. Вася засміявся і спитав:

– А хто ж тут у вас – лавушником?

– А я! – одвітив, сміючись, сміливіший хлопчик.

– Ану, відваж мені півхунта сахару! – показав Вася головою на клуночки і, подивившись на посадженого на руки хлопчика, спустив його помаленьку на землю. Хлопчик, усе так само дивлячись, заховався за дівчинку, що посміхалася на Васю. Лавушник засоромився й нахилив голову.

– Ну, чого ж ти? Ось на тобі навіть гроші за сахар! Оце вам усім! Ну, відваж же півхунта! Я ж купую в тебе!

Лавушник несміливо взяв двадцять копійок, заховав у кишеню і, сміючись, подав Васі один, самий великий клунок. Вася посміхаючись узяв, розгорнув трохи і хотів подивиться всередину клуночка, як умить клуночок розгорнувся. Пил висипався, і в руках Васі зосталась тільки бумажка.