Володимир Винниченко - Щось більше за нас

– Що я живу погано? Правда, правда?

– Я цього не говорю…

– Але думаєш?.. Ха-ха-ха! Ну, так знай, що й я лібералка! Ти з одного боку ліберал, а я з другого… Ну, нічого, нічого! Ти краще сядь коло мене, обніми мене… Не хочеш? Ну, я коло тебе сяду… От так… Ну? Я ж твоя мама? Ти ж любиш свою маму? Правда? Мама твоя погана, говорить таке, що й товариш інший не скаже, живе розпусно, має полюбовників…

– Ах, мамо, навіщо це?

– Ні-ні, треба, треба… Я бачу і ти бачиш. Ти осуждаєш. Я бачу… Осуждаєш, правда? – погладжуючи чуба Васі, заглядала йому в очі Віра Андріївна.

– Не мені судить вас, – помовчавши, тихо промовив Вася, і жалко йому до сліз стало матір.

– Ну, значить, ще любиш свою маму, – весело сказала Віра Андріївна. – Любиш, любиш! Ну, а як любиш, то кинеш ці химери, кинеш?

– Е, мамо, – відсунувся зараз же Вася, – я таких підходів не люблю…

– Вася! Це не підходи, не підходи, їй-богу, Вася, голубе, це не підходи! Я так… Ну, як собі хочеш, роби все, тільки це – не підходи… Сядь коло мене, сядь! Ну, так! Віриш, що не підходи?

– Та… вірю….

– Ні, не віриш; але я тобі говорю, що це не підходи! Роби, як хочеш! Я ж бачу все одно, що ці ідеї недовговічні в тобі. Ні, подумай собі: ти молодий, ти ще не жив… Ти проведеш свою молодість в оцій сорочці, на дошках… Та сам потім заплачеш… Краще поїхав би в город, погуляв із товаришами, пожив би, як треба жити… Га, любий?

– Е, мамо! – сумно махнув рукою Вася. – Я вже жив так, остогидло!

– А ти спочинь! Звісно, надокучає одно, спокою треба, а головне, не по багату живи… От, як я… Ха-ха-ха! То спочиваю, то «живу».

– Ні, мамо! – твердо промовив Вася і встав, злегка відвівши руку Віри Андріївни зі своїх плечей. – Мої наміри тверді. Це моє останнє слово… Я кинув те життя і починаю нове… До вас же я повернувся, як до рідної людини, до матері, а ви, – гірко всміхнувся він, – смієтесь із мене!

– Та як же! Ну-ну, не сердься, ну, сядь! Ну, поговоримо! Куди ж ти? Посидь іще!

Вася сів. Віра Андріївна тихо прихилила його голову собі на груди, заглянула йому в очі й почала гладити тихенько й ніжно по щоці. І під це погладжування так тепло зробилось Васі, так мило, так жаль чогось себе, що прийшлось повернути голову й сховати лице під рукою матері.

– Так ти не осуджуєш своєї гидкої мами? – тихо промовила Віра Андріївна й почула, як серце її дуже-дуже забилось, чекаючи одвіту.

– Ні, – прошепотів Вася, й йому ще жалкіше зробилось і себе, й матері, котра в цю хвилину щасливо й радісно посміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко.

– Можна? – почувся голос за дверима і, не дожидаючись одвіту, в кімнату швидко ввійшов добродій у чесучевім піджаці, широких, модних штанах, чорнявий, високий, вусатий.

– Нещастя, Віро Андріївно, – промовив він, сідаючи на кріслі.

– Яке? – схопилась Віра Андріївна і трохи зблідла.

– Упала дівка в барабан, і одірвало шматок ноги…

– О, Боже! Де вона? Де?

– Та ви не турбуйтесь так…

– Я тебе питаю, де вона, де? – крикнула Віра Андріївна.

– Ми не одні, Віро Андріївно! – змішався добродій, поглядівши на Васю, котрий стояв блідий, чекаючи одвіту.

– Ах, Господи! Я тебе питаю, Сігізмунде, де вона, а не скільки нас тут! Та говори ж, говори, де вона? І дуже, дуже?

– Та нічого… Коло білої кухні, привезли її…

Віра Андріївна й Вася зараз же вибігли.

Через пів години Віра Андріївна вернулася розхвильована, сердита й бліда.

– Це все через цього дурня, через цього божевільного, через синка мого! – накинулась вона на Сігізмунда Станіславича. – «Ідеї», «хазяйство»! А ти де був!

– Я ж їздив на поле, я ж тепер в одставці, – усміхнувся Сігізмунд Станіславич. – Звісно, Василь Семенич нікого не поставив для присмотру, дівки розгулялись, почали борюкатися, ну, і впала…

– О, Господи! Я не можу без жаху згадати ногу! Пальці одірвані… один ще висів на шкуринці… м’ясо червоне… кров… Ух! Треба руки вимити… Я вся в крові…

– Це ж чого?!

– Перев’язувала ногу… О, Боже, Боже! Яке нещастя! Ні-ні! Годі! Що хочеш роби, а як-небудь вибий ці ідеї з його голови, бо не одна ще порве собі ногу в барабані. Як знаєш, придумай, видумай… Дай сюди рушник! Видумай, милий, видумай! Це ж не можна так! А потім от що: зроби це для мене! Відвези цю дівку в Київ у больницю! Візьми гроші, на тобі сто-двісті карбованців, тільки нехай вилічать її!

– Та що ти, навіщо сто-двісті?! Карбованців двадцять буде.

– Ну, словом, скільки буде треба. Вези її, вези!

– Та можна й тут.

– Ні-ні! Ну, я тебе прошу, ну, для мене, голубе, повези її сам, здай лікарю хорошому! Вези зараз її, ще на поїзд поспієте!