З приводу листа В. Винниченка до ЦК КП(б)У від 15 вересня 1933 р. була заява П. Любченка на сесії ЦК КП(б)У 29 листопада 1933 р. П. Любченко твердив, що у своєму листі В. Винниченко «боронить викритих українських контрреволюціонерів, а одночасно давав директиви своїм агентам організувати національний елемент, щоб опанувати державні й культурні установи Радянської України». До речі, самого П. Любченка у 1937 р. було обвинувачено у створенні «націоналістично-фашистської організації»…
Інший колишній боротьбист, а в 1928 р. редактор журналу «Червоний шлях» Г. Гринько, «полемізуючи» з В. Винниченком щодо його негативної рецензії на перше число харківського часопису, писав: «Червоним радянським шляхом починають іти все ширші кадри трудової української інтелігенції, й даремно намагається Винниченко звернути їх у закутки фашизму». Це було 1923 року…
Можна згадати і деякі висловлювання на адресу В. Винниченка інших лідерів республіки. Так, М. Скрипник, який свого часу в листі до А. Луначарського протестував проти конфіскації авторських гонорарів за видання творів В. Винниченка в Україні, у нарисі «Історія пролетарської революції на Україні» називає Центральну Раду «політичним опудалом», а її діячів, зокрема В. Винниченка, «малюсіньким Люї Бонапартом». Дісталося авторові «Відродження нації» і за те, що він у своїй праці «висвітлює події тільки неправдиво, брехливо й з упередженням, а багато де в чому брехливо оперує вигаданими фактами й подіями». Отакі «поклони» бились у 1930-му, а через три роки М. Скрипник покінчить життя самогубством… У своїй статті «Радянська Україна – непохитний форпост великого СРСР» (1933 р.) П. Постишев згадав як один із гріхів М. Скрипника відстоювання авторських гонорарів В. Винниченка. У доповіді на об’єднаному листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У 1933 р. С. Косіор звинувачував В. Винниченка в «українському буржуазному націоналізмі» і вислужуванні перед іноземними капіталістами. Але обидва діячі теж стали жертвами.
Припускалися глузливо-лайливих звинувачень на адресу В. Винниченка і деякі українські письменники, називаючи його «майстром дворушництва, брехні і зради» (із доповіді І. Кулика на I з’їзді письменників у Москві 1934 р.). Але і їх перемолола страшна репресивна машина.
За тридцять з половиною років життя за кордоном В. Винниченко весь час перебував під перехресним вогнем – на батьківщині на нього незаслужено чіпляли найстрашніші ярлики, а більшість української еміграції звинувачувала його в симпатіях до Радянського Союзу, вважаючи запроданцем більшовизму тощо. А він мусив у поті чола здобувати гіркий хліб і жити переважно із власного городу, який з великою любов’ю з останніх сил обробляв у своєму «Закутку».
У 1933–1987 рр. в Україні, як і в СРСР, не було надруковано жодного твору В. Винниченка. Майже не друкували його і за кордоном. Повернення, а радше відновлення імені письменника розпочалося лише після 1958 р., коли з ініціативи професора Григорія Костюка і Української Вільної Академії Наук у США архів В. Винниченка було перевезено на збереження до Нью-Йорка і здано в депозит до архіву російської та східноєвропейської історії та культури (так званий Бахметьєвський архів) Колумбійського університету. В угоді-заповіті вдова письменника Розалія Яківна зазначала, що архів перебуватиме «у цілковитиму розпорядженні УВАН» до того часу, «коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною і незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова і безстороннє об’єктивне наукове вивчення цих матеріалів». Коли ж таке станеться, спадщину письменника необхідно передати на збереження і вивчення Академії наук України.
Здається, такий час уже настав, але заповіт Р. Винниченко виконано лише частково: у 2000 р. УВАН у США передала через тодішнього прем’єр-міністра України В. Ющенка вісімдесят мистецьких творів художника В. Винниченка, які після реставрації у 2001 р. уперше були проекспоновані в Національному музеї Тараса Шевченка. У 2002 р. УВАН передала ще десять картин, які теж після ретельної реставрації вперше експонували в Музеї книги і друкарства України на виставці, присвяченій річниці незалежності України.
З ініціативи Г. Костюка в УВАН у США було створено Комісію для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка (Винниченківська комісія), яка понад 40 років проводила велику роботу з упорядкування архіву і видання творів письменника. Між УВАН у США та Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України на початку 1997 р. було укладено угоду про передачу в Україну архіву В. Винниченка і створено спеціальну комісію (по 8 осіб із кожної сторони), а те, що стосується малярської спадщини В. Винниченка, можна вважати майже виконаним. Проте залишається архів, який перед перевезенням оригіналів необхідно скопіювати, щоб запобігти можливому ризику втрати цього дорогоцінного скарбу під час транспортування.
Читать дальше