Володимир Винниченко - Щось більше за нас

Отже, на той час Винниченко мав тверде переконання, що без орієнтації на свій народ, без його участі у боротьбі і всебічного зацікавлення створенням власної держави зовнішні сили (найперше найближчі сусіди) розшматують і розподілять територію України та її населення на сотні років.

1923 року у статті «Єдиний революційний фронт» В. Винниченко писав: «Ідея української державності й визволення має найкращого носія в самому народові, в його національній свідомості. Вона живе там, на Україні (В. Винниченко восени 1920 р. назавжди виїхав за кордон. – С. Г. ), за неї весь час, щодня, на кожному місці борються українські працюючі маси, українська трудова інтелігенція… Коли десь на території Польщі зникне купка людей, що безвідповідально називає себе “урядом” і “носієм” української державності, то від цього ні ідея державності, ні боротьба за неї не зникнуть, а навпаки, тільки значно виграють». За це «носії ідеї української державності» проголосили Володимира Винниченка зрадником, більшовиком, запроданцем і протягом десятків років, де тільки можна було, шельмували його ім’я аж до дня смерті, та й після неї, навіть до сьогодення…

Коли в 1920 р. В. Винниченко проїздом із Відня в Україну зупинився у Москві, спочатку Чичерін проводив довготривалі переговори з ним про самостійність Української держави, а згодом Зінов’єв, Каменєв, Троцький і Сталін по черзі «торгувалися» про кордони двох держав. Саме тоді у Москві Л. Троцький, обурений непоступливістю В. Винниченка, навіть одного разу вигукнув: «Так ви хочете захопити суто руські землі у вашу Україну!» А тим часом у Харкові голова Раднаркому УРСР Х. Раковський готувався передати справи новому керівникові уряду В. Винниченку. Але передачі справ не відбулося не тому, що його було призначено спочатку лише заступником голови Раднаркому і наркомом закордонних справ («ЦК стоїть на своєму, себто щоб я їхав на Україну, брав портфель тощо»), тобто його «участь в уряді була потрібна як штемпель». У Москві створювалася структура не міждержавних відносин між Росією й Україною, а передбачалася, по суті, повна залежність від центру, політику якого формувало Політбюро і ЦК РКП(б).

Після довготривалих дебатів у російській столиці В. Винниченко поїхав до Харкова, де еліта керівної КП(б)У, яка була повністю залежною від Москви, продовжувала дискусії із В. Винниченком. Він домагався не портфеля найвищого урядовця, а статусу такого політика, який міг би мати лише член Політбюро. Та йому було заявлено, що членом Політбюро він не може стати суто з формальних причин, чому В. Винниченко дав таке пояснення: «ЦК КП(б)У не міг ніби порушувати демократичних традицій партії, не міг без виборів приймати нових членів у Політбюро. Це той самий ЦК так дбав про демократичні традиції виборності, який сам весь був не вибраний своєю партією, а призначений з Москви!»

Вимучений п’ятимісячним «обламуванням», під час якого харківські партійні васали (агенти «Калиты-Москвы») постійно консультувалися із «московськими боярами», В. Винниченко склав із себе обов’язки «заступника Предсовнаркома і комісара Закордонних справ» і покинув Україну. Залишив, на жаль, назавжди, хоча вся його тридцятирічна діяльність за її межами йшла одночасно у трьох напрямах – він не припиняв своєї роботи як політик, але з роками більше віддавався літературній творчості та малярству, яке розкрило ще одну яскраву грань його таланту. Про Винниченка – садівника і городника, який на півдні Франції неподалік славнозвісних Канн створив у занедбаній півторагектарній садибі український Закуток (саме так із дружиною Розалією Яківною вони назвали цю облагороджену ними місцевість), можна теж написати багато цікавого і повчального.

Відмову В. Винниченка від, здавалося б, високих посад і його виїзд за кордон тодішня влада розцінювала як «каприз літератора». Але то було рішення політика, який більше думав про самостійність Української держави, ніж про урядові «лакомства нещасні». «І участь у Політбюро, – як він писав у “Справозданні з подорожи на Україну”, надрукованому у двох номерах віденської газети “Нова доба” (4 листопада та 18 грудня 1920 р.), – зовсім не така дурниця, як то можуть думати парубчаки, гілєрсофіли та всякі інші простачки. Політбюро ‹…› є дійсне, фактичне “правительство України” (оскільки його можна назвати правительством). Це в кожному разі є той центр, апарат, через який проходять усі накази й розпорядження Москви, який виконує ті накази, себто “урядує”. Бути членом цього центру це принаймні знати інтимну суть політики Москви на Україні, знати, в ім’я чого й для чого робляться всі ті антиреволюційні гидоти. А знаючи “інтимність” справжніх цілей Москви, можна хоч як-небудь протестувати проти них».