Володимир Винниченко - Щось більше за нас

41. Лист вид[авницт]ва «Рух» Коміт[ету] в справах друку т. Агуфу. Сектор літконтролю.

Директор видавництва Ю. Чередник [Підпис].

Завершальним в епістолярному діалозі, а точніше – у співпраці В. Винниченка з видавництвом «Рух», яке в 1929–1931 рр. видало другим і третім виданням кільканадцять томів прози та драматургії (деякі томи перевидавалися у «Книгоспілці», Державному видавництві України, видавництві «Література і Мистецтво»), став його короткий лист-повідомлення із Парижа від 3 травня 1933 р. про одержання гонорару в сумі 3285 франків. В. Винниченко навіть не здогадувався, що ще 27 квітня 1930 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було ухвалено таке рішення: «Визнати за непотрібне листування далі з Винниченком та відповідати на його листи. Доручити розтлумачити йому (неофіційно) через тов. Беседовського обставини, які викликали різку критику “Соняшної машини” та причини затримки висилки грошей. Запропонувати видавництвам ліквідувати заборгованість Винниченку; Наркомфіну видати необхідну валюту»**.

** Цит. за вид.: Володимир Винниченко: У пошуках естетичної, особистої і суспільної гармонії. – С. 187.

Видавництво «Рух» планувало на основі виданих ним 23 томів здійснити нове видання творів В. Винниченка у 12 великих томах, яке хотів проредагувати автор: «Я гадав проредагувати мову, стиль, навіть подекуди зміст деяких речей». Нове (по суті, третє) видання творів у 12 томах планувалося випустити у світ у 1930 р. (щомісяця по одному тому). В. Винниченко не радив друкувати вступної статті, здогадуючись, що про нього напишуть апологети вульгарно-соціологічної критики, і пропонував запросити до ілюстрування творів художника М. Глущенка, який не допустився б тих недоречностей, які траплялися раніше в оформленнях його книжок.

Відредаговані В. Винниченком і проілюстровані М. Глущенком перші два томи дванадцятитомника вийшли з друку в 1931–1932 рр., але розпочата робота над підготовкою наступних томів (третій том було навіть надруковано і підготовлено для палітурних робіт) була призупинена через посилення репресивних дій проти одіозного, але визнаного письменника-емігранта.

Стосунки політичного емігранта В. Винниченка із тодішньою радянською владою не могли бути безхмарними. Він видає за кордоном брошуру «Поворот на Україну» (Пшебрам, 1926. – 34 с.), яку вважали капітуляцією перед радянською владою. У 1926–1930 рр. харківське кооперативне видавництво «Рух» за Умовою, підписаною письменником, видало його твори у 23 томах. Інші видавництва («Книгоспілка», «Література і Мистецтво», ДВУ) теж друкували багатотомні зібрання, однотомники й окремі твори письменника. А на сценах багатьох театрів України ставили п’єси В. Винниченка. Наймасовіші та найпопулярніші видання В. Винниченка давали великі прибутки, але автор одержував порівняно невисокі гонорари. Його недалекий сусід у Франції російський письменник Іван Бунін, який вороже ставився до радянської влади, одержував із СРСР, як і М. Горький, значно вищі гонорари.

П. Любченко, тодішній секретар ЦК КП(б)У, надрукував у журналі «Життя й Революція» (1926. – № 11. – С. 75–88) досить велику статтю «Старі теорії й нові помилки», в якій піддав гострій критиці одну з основних тез брошури В. Винниченка, що «Українська нація, силою історичних умов і обставин, не витворила своєї національної буржуазії – ні індустріальної, ні торговельно-фінансової, ні навіть аграрної». Партійний керівник республіки не просто заперечує цю тезу, а вважає її неправильною, а тому й шкідливою, бо вона є, мовляв, основою теорії безбуржуазності української нації. Водночас П. Любченко з не меншим запалом критикує і М. Грушевського за його оцінку українського селянства як окремого суспільного класу. «Історіографія видання академіка Грушевського 1926 року є семафор, що відкриває шлях на рейки буржуазно-націоналістичного відродження», – писав П. Любченко. Не оминув критик М. Хвильового та М. Зерова.

Згодом П. Любченко виступив на листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У 1933 р. із промовою «Вогонь по націоналістичній контрреволюції та націонал-ухильниках» (окремий розділ промови називався «Винниченко – побратим Петлюри і Коновальця – боронить спійманих на гарячому контрреволюціонерів і націоналістичних ухильників»), у якій висунув проти В. Винниченка ряд політичних звинувачень, що нібито він був «організатором контрреволюції, погромів», «гетьманським попихачем», буцімто він «бігав до гетьмана, пропонуючи свої послуги врятувати його», «керував боротьбою за відновлення влади поміщиків і капіталістів на Україні» тощо.