Наталена Королева - Силует

З першою невісткою Жозефіною де Богарне Летиція не могла погодитися. Занадто обидві були темпераментні – корсиканка й креолка – вони не були здібні уступити в чомусь одна одній. Тож, щоб не робити з імператорських палаців південного базару, Наполеон призначає матері Тріанон, вибудований колись для Марії Антуанети. Цей невеликий палац, поставлений в стилі «пасторалі», найбільш відповідає простим смакам Летиції. З попереднього життя вона не звикла ні до пихи, ні до урочистостей, ні до паради, а тому живе дуже скромно. Французи глузують з неї, що вона оглядається на задні колеса, не витрачає гроша, а складає його «про чорний день». Навіть дочки жартують із цього. І блискуча Кароліна зо сміхом заспокоює матір, що її діти, що майже всі – на престолах, не лишать її в злиднях. – «Аби тільки це довго тривало!» – спокійно відказує досвідчена Мати Королів своїм твердим корсиканським діялектом.

Ніколи не навчилась вона добре говорити по-французькому, бо не хотіла опанувати мови тих, з ким колись особисто воювала. Зо своїми дітьми й з усіма в своєму палаці Летиція користувалася лише рідною, корсиканською мовою. З фактом, що її «Наполіоне» став французом, погодилась лише тому, що став він їхнім імператором. Так, імператором, але ж… чи надовго? Занадто близько пізнала вона боротьбу й військове життя, а тому й знала, що щастя – перемінне, а успіх – не стійний.

В часі першого заслання Наполеона на острів Ельбу Летиція їде до сина, щоб ділити з ним вигнання. Тепер їй дуже стають у пригоді її ощадности. Ними вона утримує мало не цілу родину, бо ж ефемерні королі не сиділи міцно на своїх престолах, розхитаних хуртовиною боротьби.

Останнє заслання Наполеона на острів Св. Гелени, одначе, цілком пригнічує 65-літню Летицію. Особливо, коли їй заборонено слідувати на вигнання вкупі з «генералом Бонапартом» та й не дозволено повернутись на рідну землю, до Корсики.

Держави, що так недавно схиляли глибоко свої голови перед Madame-Mére (Пані-Мамою), тепер не хочуть і чути про те, щоб вона знайшла пристановище на їхній землі. Лише Папа Римський, Пій VII, саме той, хто мав чимало закинути й пригадати Наполеонові, кличе Летицію до Риму й тут дає їй змогу доживати свого віку «в умовах, гідних її поставлення». Майже ще повних 20 років користає Летиція з ласки Папської. Та ж не має вона великих радостей у Вічному Місті. Вона переживає аж трьох своїх старших дітей, а також і свого любого внука, герцога Рейхштадського. Звістка про смерть «молодого Наполеона» була для неї тяжким ударом, бо ж у ньому бачила стара корсиканка прийдешнього местника й реставратора династії. Та не судилося… І Летиція, мов справжня римлянка, стоячи й без сліз вислухала страшну для неї вістку. Вислухала всі подробиці, що привіз їй майор Прокеш (чех), єдиний щирий приятель герцога Рейхштадського, у Відні, й достойно подякувала за повідомлення.

Померла Летиція, у віці 84 літ, неначе на глум тим, хто вважає конечним для осягнення довгого віку – регулярне й спокійне життя. Помираючи, висловила бажання, щоб тіло її лежало в рідній землі. Та ж лише по 15-х роках останки Летиції перевезено на Корсику. Нині на цвинтарі в Аяччіо над її гробницею пишається згаданий ляконічний, але імпозантний напис: Матір Королів.

Хто порахує, в який уже раз жебрак Рехум іще й іще повторював своє оповідання про те, як уздоровив його Ісус із Назарету?!

– Сидів я, як завжди, в двох перегонах від міста, край дороги. Аж чую: суне юрба. Гукають Осанну сину Давидовому… Питаюся: що воно? Ісус, – говорять, – з Назарету. Той, що з роду Давидового… що мертвих воскрешає, сліпим повертає зір… Гм… сліпим. Чув я про Нього, чував і раніш. Як би й не чути?!. Але ж ось, тепер… ну, неначе мене щось у саме серце штовхнуло. Як не закричу я щосили: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!» Та й кричу, та й кричу… вже не міг спинитись…

Довкола уздоровленого сліпця все тіснішим колом збивався натовп. Притримуючи положену на рамено боком порожню амфору, заслухана дівчина не помічала, як перекупка Зебуда притискує її аж на столик міняли Масфара. А той, і сам заслухавшись, забув про свої гроші, що вже ось-ось, від іще одного струсу столу, розточаться в поросі вулиці…

Все в Єрихоні, що мало вуха, знало про повернений чудом зір жебракові, знало й про те, що Пророк-Чудодій наближається до Єрихону. Верховіття пальм, що по них і саме місто зветься «містом пальм», вітали здалеку перші святого Пророка. Хитаючи віялами широких листків, вклонялись Йому, кидаючи під ноги прозоро-сині килими тіневих візерунків. Жінки виносили з домів хворих дітей. З подвір’їв виносили на ряднах або й з ліжком недужих, калік, умираючих. Зігнута в попереку, всім знана бабуся Едида, що вже багато літ не могла випростатись, сперта на короткі палиці, поквапливо совгала назустріч Учителеві.