Наталена Королева - Силует

Ось уже Вчитель і біля криниці. Так, спинився. Підносить чарівну голову. Сліпучим сяйвом обливає йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очі!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей і собі на хвильку підніс угору свої. Не міг повірити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром і сонцем свого світу», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж він народився знову?!.

І раптом вчув голос, від якого забреніла ніколи досі незнаним щастям вся його істота. «Впізнав» цей солодкий голос, ніколи раніш не чувши. І, хоч не розібрав слів, відчув непереможний Його поклик, і зрозумів: від цієї хвилі починається для нього – митника Закхея – нове життя. М’яке, не осліплююче очей сяйво послалось перед ним безкраїм шляхом у вічність, де мерехкотить Велика Мета. В той єдиний зламок секунди, що Вчителів погляд спинився на ньому, й мов теплими руками взяв його серце, пролетіла Закхеєвою уявою «мудрість віку цього», й здалось йому, що він пережив цілі століття…

Не зліз, як годилось поважному мужеві, а камінем упав з фіговника, щоб відчинити браму дому й свого серця Тому, Хто захотів увійти в них.

Світляна чалма ще огортає верхів’я Демавенду [4] Гора в Персії. . Але під важкою тіню гори – вже фіялково-синя ніч. Лиш ясним мереживом розбіглися стежки: білі, мов посипані сяючим снігом. Стільки світла всмоктали в себе за день, що й з пітьмою вгаснути не можуть…

В заглибинах долин озерами вкладаються тіні. Гостріше закреслюються ребра хвилястих горбків. Довгим фризом, як на рельєфах стародавніх гробниць, на металево-блискучому небі випинаються череди буйволів, отари кіз та овечок, обгорнених зрожевілим завоєм куряви. Зникають, всмоктуються поміж сільськими будівлями з плескуватими дахами. Немов не справжні тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на своє місце» – на барельєфи недавніх гробниць, висічених там у скелях.

Останнім промінем ще раз торкнулося світло скелі, на якій чекаю на каравану. Смараґдова ящірка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцінність, яку ще дарує мені вже вгасаючий день. Ліниво сільським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлі а сapella дитячий голос вкрутив срібним сверликом хроматичну трель…

Поночіє. Однак кожен камінчик ще немов світиться, творячи чарівний світанок надприродного дня, незнаного людській північній уяві.

Міраж? Марево? Та чи ж бувають вони і вночі?..

– Не журись за приятелями й житлом, що покидаєш. В світі бо знайдеш знов і житло нове, й нових друзів!..

А! Нарешті вже й караван-баш [5] Провідник каравани. Зейнал!

З присмерку спочатку виринає його прислів’я, що в нього завжди напоготові, а потім і його висока постать. Мовчання й пустиня, серед яких він переважно живе вночі – бо ж удень каравани відпочивають, – перетворили Зейналову голову на книгу афоризмів.

– Так вирушаємо?

Хитає головою й сідає обіч мене:

– Ще можеш дивитися на Демавенд. Образ бо його, як обличчя милої, мусить бути в душі – навіки.

– Любиш своє рідне село, Зейнале, під чарівним Демавендом. Маєш досить верблюдів і отар… Що ж – скажи – жене тебе світами з караванами?

– Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.

Тепле мовчання хвильку пестить нас ніжністю матери.

– Бо ж мовчання – голос природи й відзивається так ясно до того, хто навчився вслухатися в нього, – мов дражнить мене Зейнал: так хочеться витягти казку з його невичерпальної скарбниці.

– Зейнале, ти ж бо все знаєш: що то є фата-морґана? Скажи: відкіль взялося мерево на світі?

Я не дуже й підхліблюю караван-башові: природа бо не має від нього таємниць.

– Хай буде над душею твоєю благословення Алаха, – помалу починає Зейнал і перебирає струни пам’яти, розбуджуючи гармонійні акорди. – Слід мужньо нести холодний труп світа цього і бути сильнішим за нього. Бо ж що є світ? Танцюристка! Кожному всміхається вона лиш на одну мить. Хай же дасть тобі Алах, щоб життя твоє було такою казкою, яку розповідати приємно… Життя ж бо – це тривала казка…

Слухаю уважно й пильную: коли ж знайде Зейнал у своїх скарбах те, чого шукає? О, вже знайшов!

– Так, от… Та ж нема часу, то коротенько. Давно це було. Земля ще цвіла, як весняна квітка, а людство переживало ранок своєї молодості. І вирішив шах Джіан-Аґір, мудрий оборонець Вічного світла, виставити собі місто-столицю. Місто райської краси, місто несмертельної слави. Нічим не мало воно бути подібне до ні одного з тих красивих міст, що їх знало людство. Більше! Нічим не сміло воно бути подібне і до тих міст, що будуть потім. Та хиба ж можуть збудувати таке місто знані великому шахові його власні будівники? І послав гінців, людей військових, розвідчиків і шпигунів по всіх світах, по всіх шляхах великих. І велів хапати, де тільки пощастить, митців чужих: малярів, різьбарів, будівничих і тих, що складають чарівні казки. І наловили їх силу-силенну й поставили перед очі володареві. І сказав Джіан-Аґір: