Наталена Королева - Силует

І пізнала Прага сум їхніх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Німий», з такими ж очима не з доброї волі поквапливо покидали її. Ішли шляхом розпуки і болю в чужі світи. Без надії, без віри в поворот, без сили на дальшу борню…

– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадувані свої очі повіки хмар.

– Вигнанці!..

І озвалася в серці її кров Пржемисла-Орача. І пожаліла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в поті чола на хліб, – той, щоправда, не розкидає на вітер Божого дару, але ж голодному приходькові поміч дає. Бодай хоч скибочку хліба. А що «не єдиним хлібом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скільки пролилося в ній крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І відчинила двері також і Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онімілий з розпуки «Німий». Саме там відчинили двері храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця [6] Чеська влада дозволила заложити в Клєментіні українську греко-католицьку парохію. .

Та ж брязкіт іншого металю – млявий і скупий, брязкіт-дзвін, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушує в розбитому серці людському тихий заклик:

– «Прийдіть до Мене, струджені!»…

Заглушує не тільки заклик тихого. Громів небесних не чують вигнанці за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:

– «Vae victis!»…

За скрипом і скреготанням стиснутих з образи зубів:

– «За що?.. Про що? Чому – саме мені»?..

За шепотом братньої ненависти, неситої, вічно-пекучої заздрости…

І мовчки дивиться з високої, старої дзвіниці «Німий» на маленькі гуртки понурих, що приходять сюди в неділі й свята. Дивиться… і жде.

Та раз у рік на коротку хвилю повертається життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидається «Німий» зі сну. Тоді міцно здрігається мідяне тіло й виривається з оков. А як зо всіх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тоді з вежі Клєментіна відлітає й «Німий». В той бо час, як і всі дзвони інші, набуває він крил ангельських. Та ж тільки всі інші летять, щоб співати нечутний людям гимн для тих, хто підтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колізею, де життя Духа повстало з дочасних ідеалів-снів. А «Німий» не летить з ними. Не сміє він злити свій голос у загальному хоралі дзвонів, не сміє співати «Воскрес!» – той, хто повірив у вічність смерти…

Нечутно й журно, як нічний птах, летить «Німий» на Схід, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподівається він повернення голосу, там має дістати рух живих сердець його мідяне серце для радісного співу прийдешньому Воскресенню. В сумній пітьмі кружляє «Німий» чорним буревісником над неспокійним, зі всіх морей найлютішим. Спускається нижче, все нижче, мов чайка, черкає крилом по воді й рине дельфіном у чорну глибінь.

Під кришталевим склепінням запінених хвиль завмерла в мовчанні така ж як і «Німий», всіма забута каплиця. Не прикрашають її ні коралі, ні перли: нема їх у Чорному, суворому морі. Безгрішно-біла, без прикрас і оздоб, мов недоторканий сніг гірських верховин, як вимите слізьми обличча, що радощів не знає, – стоїть та самітня каплиця. Ще ніколи не діткнулася її жадна людська рука: чисті пальці Ангелів Божих – первороджених Духів білого Світла збудували її над гробом Того, Кого без провини осудило й покарало «правосуддя» людське – святого Климента, Папи Римського.

На пустому острівці серед Чорного моря томився вигнанець Святий Отець, аж поки допив до дна гіркий келих вигнанства, по вінця налитий кривдою й болем. І з жалю та ганьби перед правдою людською пірнув острівець безіменний під хвилі, щоб не бачили його зорі-очі небесні. І давно вже чекає під водою, запіненою від злости і гніву, промита морськими слізьми капличка, мовчки чекає, як і дзвін онімілий: коли ж, нарешті, прийде Воскресення День?.. Коли ж дзвонить на ній той дзвін Клєментінський і своїм розрадуваним голосом народу з глибин підніме безіменний острівець?..

Та ж багато в цю ніч святу озивається у світі дзвонів, багато лунає радісних голосів мідяних, мосяжних і срібних, багато гукає їх «urbi et orbi», що вже Воскрес! – але ж все те – далеко, далеко, й не чути сюди тих дзвінких голосів. Тут же – тиша. Мовчать і дзвони, й людські серця. Спить не пробудженна ще в безодні глибокій Clementia – Милосердя.

Спить, чи лиш отруєна потоками зчорнілої братньої крови, що все ще пливуть, все ще вливаються аж до чорних глибин морської безодні. Пливуть, розлиті ненавистю й заздрістю, що глузують з любови, згоди й милосердя. І в тій важкій, чорній, закривавленій воді не може розгойдатися мідяне серце «Німого». Мовчки облітає він білу каплицю й мокрий від її сліз мовчки вертає назад…