Наталена Королева - Силует

Правдивий же стояв непорушно й дивився на простір і час, байдужий до того, як минали роки за роками, як змінялись володарі за володарями, як відходили з Землі Кемі до богів несмертних фараони, мандрівкою своєю земською втомлені.

І от, на трон Земель Обох вступила Гатасу, володарка могутня і славна, Гором улюблена, самою Гатор [10] Гатор – богиня кохання, весни, радости. вигодована. Мудрість була її хлібом щоденним, але ж і до вправ мечем та стрілою була володарка так призвичаєна, як і до праць будівельних. Дух її могутній створив (у скелях) храм великий. І на палацах, пільонах і всяких будовах та стовпах переможних було висічене наймення її вельми багато разів. І було за що, бо ж навіть у боях численних на возі бойовному гонила вона в полях кривавих за перемогою. Й ніколи не давала вона втекти перемозі. Тож славою зброї своєї вкрила вона Єгипет.

На слово Гатасу, з малюнків руки її, богами надхненої, з’явились кораблі могутні. До Землі Пунт [11] Земля Пунт дуже далека від Єгипту, але докладно невідомо, яка саме. і ще далі понесли вони славу Кемі.

Таж більш як славу й перемогу кохала Гатасу край свій та брата й чоловіка свого – Тутмеса. А що не відала вона страху, і славою, як льотоса квіткою, голову свою прикрашала, – то вирішила два ті свої кохання злити в одно. Хотіла, вирікшись особистої слави, на Тутмеса, мов вінок, покласти всю славу, що була в Землі Кемі. І на пам’ятних дошках, на храмах, палацах, пільонах знищила вона наймення своє, лишила ж єдине, одиноке наймення Тутмесове. А в ніч ту, коли так вчинити постановила, до Сфінкса прийшла Гатасу, спираючись, як Ізида на Гора, на рамено Тутмесове. Але даремно:

– Кохання… Любов… – промовляла.

Даремно і Тутмес – володар, що з сорока чотирьох боїв повернув переможцем, даремно і він:

– Слава… Край рідний, – голосом сильним і певним гукав.

Даремно на слова ті польниці-сурми мідяні голосно йому відповідали.

Володар Пустині мовчав і не рухнувся…

Та ж серця шляхетні не знають образи чи гніву. Й не уразились мовчанкою Сфінкса Гатасу й Тутмес, як сталося те з Аменемхетом. Не відвернулись, не кляли його, але ж на згадку про повінь щастя свого звелів Тутмес оздобити диском золотим Сфінксові голову, щоб кожного ранку промінням іскристим обсипав його відроджений Ра [12] Ра – бог сонця. , як обсипає кожного дарами той, хто серце має щасливе…

І знову, як хвилі Великого Нілю, утекли роки і століття. Озирис-Рамзес-Міямун, син могутнього Сеті, володів Землею Кемі та збільшував славу її. Після перемоги Кадешської над тими, що має до них глибоке й непереборне презирство Амон Великий, над тими, що звуться огидно хититами ганебними, прийшов до Сфінкса і Рамзес. Та ж даремно уста, що призвичаїлись розказувати і славі самій, вимовляли рішуче й твердо:

– Влада!.. Перемога!..

Повна мовчання лишилась пустиня. Мовчала й безодня небес і сам Сфінкс. Та ж не відступився Рамзес відразу, бо ж вікова й ніде не знав він відступлення. Ніч і ще день просидів він біля Сфінкса. Молився, питався богів і прохав, щоб сказали йому таємницю. На другу ж ніч, повернувши до Теб, звелів скрибам своїм записати так:

«Природу земську уявляє з себе Володар Пустині, Сфінкс, жорстоку, звірячу, про що свідчать і гострі кигті, і лев’яче тіло. А що на пісок спирається він, там, де було дно колишнього моря, то це знак, що з вод Передвічних повстало все.

Поземського пороху тримається Сфінкс, бо ж поки в тілі земському природа поземська, – воно є донькою пороху. Та ж дух, що в тілі земному жиє, якщо він вже прокинувсь, до виходячого сонця підносить свій зір. І обличчя, освітлене сяйвом Світла Вічного, стає обличчям людським, опроміненим спокоєм шляхетим і мудрістю.

Отож, тоді обличчя людське та людський дух опанують тілом-матерією, хоча б було тіло й кам’яне, лев’яче. Тоді й зоря засяє над чолом не Сфінкса-потвори, а Сфінкса-Символу».

Така була мудрість, яку від Сфінкса пізнав фарао преславний, Озирис-Рамзес-Міямун…

І ще в часи ті був жрець, – пророк з храму Амона Тебанського. Був він учений превельми, та ж не хочу тут наймення його називати. Той жрець у мудрості своїй покрив посвятними написами папірусів багато й на них накреслив всі слова Землі Кемі, на пам’ять і навчання людям та на славу вічну богам несмертельним, що навчили людей, давши їм мову. В мудрості своїй значіння всіх слів знаючи, слів не тільки самої Землі Кемі, але ж – і кушитських, і народів лібу, і навіть шасу нечистих, – жрець той превчений привіз, на сильного осла поклавши, – усі папіруси свої до стіп Володаря Пустині. Тоді сам, осла пустивши, щоб не перешкоджала йому й тварина німа, сів біля Сфінкса, – коли Мін, бог срібно-промінний вичарував на небі місяць повний, читати з папірусів своїх голосно слово за словом. Чекав бо жрець той мудрий, що коли прийде слово чарівне на чергу, – прокинеться Сфінкс.