Наталена Королева - Силует

Заразом два чуда: дощ в пустині й рух серця кам’яного викликало одно слово коротке. Не слово маґа-мудрця, не володаря-фарао, не слово переможного, мудрого чи щасливого. Ні, – слово істоти мізерної, кволої, вбогої, що до того ані одного слова й не знала. Але ж не знала ще і неправди, злости, підлоти ненависти, – дарма, що була то дитина нечистих…

Я, Евімет, жрець Амонів, на славу богів казку цю записав. Записав і на те, щоб посвідчити, що тільки божеські, таємні істоти та боги самі можуть не гидувати тим, що для нас, людей смертельних, огида тяжкая. І на те, щоб ствердити, що людина безсила й найкволіша при гострій потребі зможе знайти оте слово велике, яке зрушить і кам’яного, тисячоліттями нерушимого Володаря Пустині.

О, Слово!.. Тобою усе зачалося у світі! Ти зможеш усе!

Минуло тисячу років від дня народин найбільшого поета Персії – Абул-Касим-Мансура, того, що, крім инших прекрасних творів, уклав найдовший у світі оповідний твір, поему «Шах-Наме», тобто «Книгу володарів». Є це історія Персії за дві тисячі років, попереплітана оповіданнями, казками, переказами, що їх повитворював у прадавніх часах перський народ.

Не диво, що історія ця «має свою історію», та й життя її славного автора не минуло без пригод. «Книгу володарів» переслідували, приховували, нищили, палили вогнем і топили в воді. Бо вічна це річ, що завойовники намагаються й мечем та кайданами, ласкою та золотом, примусити підбитий народ забути про своє ім’я та життя своїх батьків. Так було і в Персії, коли її опанували мусульмани-араби. Не хотіли й вони, щоб Персія знала й пам’ятала своє славне минуле, не хотіли, щоб трималася своєї прадавньої «реліґії світла», яку дав персам Заратустра [15] Заратустра, або Зороастер, – основник колишньої іранської реліґії в VII в. до Христа; приймає вічну боротьбу між світлом і темрявою, між ясним і чорним. , а накидали чужий і походженням і духом іслям [16] Іслям – магометанська віра. . Та в Персії з давен-давна поважали науку й письменство – за служення Богові, – і «Шах-Наме», те слово, що стояло на сторожі народу перського, не вмерло, відродилося.

Року 961, коли вже впало арабське ярмо, перський володар Абу-Саліх звелів розшукати й позбирати докупи все, що де було з уривків народнього епосу [17] Епос, або епопея, див. «Ж[иття] і З[нання]» за лютий ц. р., ст. 49, пом. 4. – «Шах-Наме». Поетові Дакікі, найвизначнішому з-поміж тогочасних двірських поетів, доручив володар усі знайдені вривки скласти й перекласти із старої іранської мови на новішу – перську, якою тоді вже говорила країна. Надавався на ту працю Дакікі ще й тому, що був він вірний визнавець Заратустрової віри, яка, не вважаючи на всі переслідування мусульман, і досі живе ще в Персії. Та коли Дакікі закінчив перших 1000 віршів, його вбив невольник, підісланий мусульманами.

На кількадесят років праця спинилася. Аж за часів Магомета-Гасана (997–1030) відновлено стародавній іранський первотвір. Гасан пильно шукав відповідного майстра пера, що був би одночасно й ученим, знавцем мов та іранської історії, та й видатним поетом. І володарів вибір упав на Ансарі, званого «царем поетів». Та Ансарі видалася та праця занудна, він її не приняв, зате вказав Магометові-Гасанові на молодого, малознаного ще співця – Абул-Касим-Мансура.

Нема певних, цілком докладних відомостей про рік його народин: одні джерела називають р. 940, инші говорять про р. 932-ий. Народився Абул-Касим у місті Шадабі, недалеко від більшого міста Туси, в землі Хорасанській, уславленій вибором найліпшої на світі січної зброї. І хоч походив він із родини незаможніх господарів, але був вихований дбайливо й мав добру освіту. Знав кілька мов, був добрий музика, завзято вчився, збирав та записував народні пісні, казки, віршовані байки та иншу словесну народню творчість.

А заразом був він і добрий поет. А що мав він мрію прикласти рук до початої поетом Дакікі справи, то коли сам володар доручив йому цю працю, Абул-Касим для неї забув про світ увесь. Не шукав він слави, не хотів одного: свого затишного закутка, бажав тільки одного: щоб ніхто не заважав йому робити улюблене діло.

Та Магомет-Гасан забажав побачити на власні очі свого нового надворного поета, й Абул-Касим мусів податися до столиці.

На Сході говорять, що лише жінки та поети вміють як слід ненавидіти та заздрити один одному. А що способи боротьби і в жінок, і в поетів однакові: чутки, плітки, шпильки та глузування, спрямовані на те, щоб суперника «розшрибувати», то й недосвічений юнак Абул-Касим ураз скоштував на собі «столичних штучок». Та мав особливе щастя цей «провінціяльний дикун», бо дарма, що його втягнули в густу сітку мистецьких спліток і брехень – володар не вигнав його перш, доки не познайомився з уривками його праці. І це вирішило Абул-Касимову долю, і одночасно й долю «Шах-Наме».