Наталена Королева - Силует

Вже було близько перед світанком (мабуть), коли жрець промовив уже тричі вряд слово «МУДРІСТЬ». І тільки що хотів він вимовити ще вчетверте, уп’яте і далі слово те, що його вважав за найміцніше з усіх слів, – як нечутно приступив до нього ходою тихою з пустині лев, який, мабуть, поважав як ще міцніше слово «СИЛА». Та ж, не сказавши слова того і взагалі слова жадного, могутнім ударом лапи своєї по мудрій голові жерця того вченого, що його імення я не назвав, – припинив читання слів перед Володарем Пустині. Відомо, що способом цим часто доводять сильні правоту свою.

Коли ж вранці прийшли пастофори [13] Пастофор – нижчий жрець. Амонові (з храму Тебанської, Рамзесом поставленого), щоб принести свіжу одіж та воду на вмивання посвятні пророкові вченому, – знайшли його тіло холодне й стверділе; рука ж його, здерев’яніла, ще лежала на слові «мудрість». Довкола сліди ніг ослячих та лев’ячих, а на папірусах кров жерцева – показували, яка уперта відбулась тут за слова суперечка. Та ж Сфінкс не став ні по чиєму боці: мовчав, як і раніш, у сні своєму.

І багато людей в Землі Кемі, довідавшись про подію ту, повірили, що і найгарніше і наймудріше слово часом менше варте, як чин, хоч він складається тільки з одного руху.

А сталося ж це за панування згаданого Рамзеса Міямуна Великого, сина Сеті. Мудрішого, могутнішого й міцнішого за нього володаря ніколи не знала Земля Кемі. Коли ж відійшов він на Захід [14] Піти на Захід – померти. , до Країни блаженних, засмутилася Земля Кемі, як вдова єгипетська, як сирота, що вийшла надвечір з оази й заскочила її ніч в пустині та пітьмою сповила шляхи її, і розум, і зір…

Доба мук і жаху, тривоги та болю прийшла тоді на Єгипет. Фарао Озирис-Менефта радніше був би в Абідосі, в Країні Заходу, як у Тебах володарських. Намножилось тоді сила несчислена нечистого народу Апуру, що сам себе побожно Бен-Ізраїлем звав, – як гусіні на полі капустяному, як сарани – най впаде лихе слово на пустиню! – що множить її Сет на зло людству.

І зірвались загати терпеливости у люду Кемі. І, вставши, вигнав він нечистих Апуру з володінь Амонових…

І сталося.

Нечиста жінка з того народу Апуру, втікаючи за племенем своїм, несла з собою й дитину свою. Та ж крім дитини, що їй належала, тяжко несла вона ще й ріжні скарби Землі Єгипетської, яких накрала багато, як і всі, що були з народу Апуру. Бо ж було у них звичаєм обкрадати скарби живих і мертвих в землях чужих, чи то – приходючи (туди), чи то – втікаючи (звідтіль) перед гнівом народнім.

І втомилась вельми жінка нечиста під важким вантажем своїм. Та й відбилась вона від гурту втікачів – одноплеменників своїх. Тоді міркувала в серці свойому нечиста жінка та: «Якщо скарби вкрадені покину, де ж знову здобуду їх в пустині? Тож лишуся знову я вбога, як була перед тим! Якщо ж кину дитину свою, – вільніше буде мені нести скарби крадені. Дитину ж иншу придбати зможу, ще й не одну, аби лиш дійшла живою та cкарби донести зуміла».

Й покинула вона дитинку, поклавши її біля ніг Сфінксових у пустині. Сама ж мерщій помандрувала далі. І не оглянулась.

Дитятко ж лежало довго, квиліло та плакало, бо спека росла у пустині, й було там, як у печі, що її нагріває пекар, маючи тісто приготоване. А як стало тепло дуже-дуже, ніздрі Сетові роздмухали пісок. І зривався він хвилями, які летіли, щоб кинутись у безконечність, поза окрай землі. Ра на обрію затулив обличчя своє. І Сонце – джерело світла – стало як смолоскип, що вгасає, димом чорним обмотаним. Було, як рана кривава на небі, смертельно пораненому.

Не мала ще розуму дитинка Апуру нечистих. А тому, що й звір нерозумний боїться вихру самуму й тікає, шукаючи криївки, – тож чуття звіряче й примусило дитину ту малу кричати голосом великим. Відчуло бо мале, як смерть, ніби мати, нахилилась вже над ним. До цієї хвилі ще досі уста дитини тієї не вимовили жадного людського слова й не знало воно жадної мови людської. Та ж в страху передсмертному простягло воно вгору ручки свої, рятунку шукаючи. Відкрило воно знову свої уста, ще не поплямлені ані неправдою, ані ненавистю, ані прокльоном, і покликало:

– МАМО!.. – в слово те вклавши все, що бажання життя підказало: надію і жах, певність у рятунку, оборону, опертя, радості прийдешні.

І раптом схилилась голова Володаря Пустині. Витяглись лапи кигтисті й обережно пригорнули до теплих грудей (кам’яних) дитину покинуту.

І вогнем спалахнуло небо усе. І вгасло враз, узявшись попілом кучерявим. Зблідло на обріях, як обличчя, що з нього втік розпалений до червоного гнів, Син Сетів. Тиша німа настала довкола. Стихло дихання повітря. І мняке шелестіння шовкове, як віяння тисячі крил, – збудило знову тишу хвилеву. А небо, переливчасто-ніжне, мов перли в короні володаревій, усміхнулось, схилилось, наблизилось до землі. І рясні сльози дощу полилися тихо із неба над пустинею.