Наталена Королева - Силует

Дужі діти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками й верещанням перебігали вулицею. Нарешті, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава співала веселої – друга пританцьовувала; коли ж танцюристи заводили сумної – перша лава вдавала, що плаче [3] Пор. Єв. Матвія. XI. 16–17. .

А Рехум все розповідав. Тепер говорив про багатиря Мататію, того, що звуть його «праведним», бо ж ізмалку дотримує усіх приписів Закону.

– Дотримує! А от же, й не пішов за Вчителем… – казав Рехум в схвилюванні, й раптом обома руками затулив собі очі.

– Що, що тобі? Знов не бачиш? – вхопив його за плече гандляр очеретом на стріли.

– Та де?! – закрутив жебрак головою. – Бачу світло! І світ у славі його, немов цар Соломон у вінці променистому… І барва очам моїм усміхається, як лука, квітками весняними вкрита. Тільки ж усе здається мені, що від нині нічого й нікого не повинна душа моя бачити, крім Того, Хто мене уздоровив! – надхнено підніс обидві руки Рехум.

– Але-ле! – знизила плечами Зебуда й подала переконливо: – То тобі з радощів, сину!.. Ум за розум заходить.

– Стривай, стара!.. А чому ж не пішов з Раббі Мататія? – допитувався гандляр очеретом.

Рехум оглянувся, і погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом та задоволенням. Закхей нічого не питався, не виявляв збільшеної цікавости, тільки, стоячи здалека, дивився. Його живі карі очі немов були освітлені червонавими вогниками зсередини. Не мішався до життя натовпу, тільки обсервував юрбу й тішився, бачучи, як рухливо та яскраво в проміннях сонця метушаться люди. Приємно було й те, що ось, знову, як за колишні прадавні часи, на землі діються чуда, а він, Закхея, може чути про них від самовидців. І навіть сам колись може побачити диво. «Гарна річ – життя…» – ткала думка казкову м’яку запону. І за тією зникли неестетичні прояви життя, ті, що на них не любив звертати уваги Закхей. Було йому досить тільки того світу, який давав приємність. А про той – інший, – що існував іще десь, – він намагався не згадувати та найдокладніш забути.

Рехум зауважив той «чужий» митників погляд. Підсвідомо відчув, що відмежовувало того, обсипаного дарами й ласками долі випасеного чоловіка від них, скривджених дітей вулиці, пасинків життя. Вмить зникло світло надхненої радости, й, мов чорною хмарою, затемнилось наростаючою заздрістю. Нестримно закортіло вразити, зганьбити того маючого задоволеного життям «грішника».

– Чому не пішов? Та тому, що Мататія – багач! – відповів Рехум, навмисне підвищивши голос. – Тому, що, як говорить сам святий Раббі, тяжко покинути статки та достатки навіть і для Царства Божого… навіть і задля науки Вчителя з Назарету, що розплющує очі сліпородженним…

– Ось тобі, думний Закхею, маєш!.. Ото, не лізь до голоти та вуличного сміття! – додав у думці Рехум і з облегченням голосно зідхнув.

Закхей глянув на нього й відійшов так само мовчки, як мовчки дивився на оживлений натовп.

– Для тих, що бігають босоніж, – чиста й ціла одіж – вже провинна й образа, – подумав без роздратовання, хоч і відчув, що Рехумів натяк належався йому. Як це дивно: всі ці люди народились у тому ж таки місті, говорили між собою тією ж самою мовою, в дитинстві грались разом, як брати, мали одні думки й інтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до ліпшого винесла його, Закхея, над ними. І вже вони – ворожі до нього. Йому ж – чужі, як… самаряни чи філістимляни… Але – що йому, зрештою, до того всього?! Своєю силою й розумом він досяг, що тепер – у повнім цвіті літ він може жити, як хоче, в фізичній і духовій розкоші. Нещастя оминають його, та й він сам уміє не допускати до свого серця терпкости. Навіть смерть не діткнулась холодом жалю й утрати до його душі: батьки повмирали, коли ще він не розумів жаху смерти, а тому й не жалів за ними, навіть не відчув, що їх йому бракувало. Ах, красна річ – життя!..

Закхей був самітний, не шукав ні приятелів, ні друзів. Не мав і дружини. «Прив’язаність – корінь страждань», – спокійно посміхаючись, відказував, коли дивувались його самітности.

– Самотарство?!. В нім – моя сила й моя радість. Я не маю потреби ні про кого дбати, не маю страху когось дорогого втратити, коли нікого не хочу мати на помешканні в своєму серці. І не потрібуватиму! Я – сам собі пан, й ніхто нікуди не може повести мене. Ні-куди й ніколи…

Повільно йшов затіненою стороною вулиці до свого затишного дому, де звичаєм, перейнятим від переможців-римлян, назбирав багато різних гарних, незвичайних речей, творів мистецтва, знання, науки. Ні, не люди, тільки ліпші їхні твори та природа могли бавити його й заповняти шляхетними інтересами прогалини вільного часу. Тут був його власний «світ», для якого він був центром і сонцем.