Микола Хвильовий - Вальдшнепи

– Ну, і хто ж буде пити? – безпорадно махнув рукою лінгвіст, коли крамар наповнив келихи.

– Хіба ти не думаєш? – сказала Аґлая. – Ну так тоді давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

– Не буду.

– Добре… Який же нам тост придумати?.. Avancez un peu [10] Підійдіть трохи (фр.). , – знову звернулась вона до Ганни.

– Я погано розумію французьку мову.

– Вона каже, – неохайно і з почуттям власної гідности кинула тьотя Клава, – щоб ви трохи подвинулись.

– Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m’installer [11] – Вельми перепрошую за французьку мову. Але, панове, дозвольте хоч сісти (фр.). .

Аґлая раптом перехилила келих і випила свою горілку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

– А тепер можна й тост придумати – сказала Аґлая після другого келиха. – Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те, безумство, що виродилось у сорентівського міщанина Пєшкова, – я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конквістадорів… Ви мене, Ганно, розумієте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я – нова людина нашого часу. Я – одна з тих молодих людей, що як гриби виростають біля ваших ком’ячейок і яких ви не помічаєте. Дмитрій Карамазов, ти знаєш хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказав би Гоголь, хто сидить перед тобою. Це сидить твій антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумієте. Ах, друзі дорогі… Давайте ще вип’ємо за безумство.

Аґлая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонілось, і очі блищали химерним блиском. Карамазов із захопленням дивився на дівчину.

– Іще я хочу сказати, друзі мої, що хоч це й дивно, а породив мене ніхто інший, як ваша ячейка. Це моя рідна мама… Ну, от уявіть собі. Росте десь, в якомусь, скажемо, «вузі» дівчина. Дівчина, що називається, кров із молоком. Від природи її покликано до кипучої діяльности – не тієї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповіддю чи то «собачим завулком», а тієї, що, скажемо, Перовська. І от кличе її ячейка і каже: «так от що, свідома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?»… А на чорта мені це походження? Не я ж робила батька? А він мене зробив!

– Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, – сказав товариш Вовчик.

– А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?

– Я думаю, що мені вже пора додому – сказала Ганна й підвелась із стільця.

– Ні, почекайте! Я ще не скінчила. – Аґлая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. – Так от. Що ж мені робити? Ви розумієте – мене від природи покликано до кипучої діяльности, і я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов (вона знову випила келих горілки), а так, як її творили хоробрі протягом тисячі років… Ви, звичайно, скажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії – хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми – я й тисячі Аґлай у спідницях та штанях – не можемо далі жити без повітря.

– Вам, мабуть, дуже душно! – раптом зіронізувала Ганна.

– Parbleu, j’etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d’air [12] – О, Господи, я задихаюся. Відчиніть, будь ласка, вікно, щоб було трохи повітря (фр.). .

– Я вам уже говорила, що я погано розумію французьку мову.

– Вона говорить, – зі злістю сказала тьотя Клава, що вона задихається і просить вас відчинити вікно.

– А, це зовсім інша справа, – знову зіронізувала Ганна.

Карамазов раптом зірвався з місця і підійшов до дружини.

– Ти, Ганно, очевидно, хочеш, додому? – різко сказав він. – Так я можу провести тебе.

– Я зовсім не п’яна й тепер уже додому не збираюсь, – спокійно промовила Ганна.

– Так я збираюсь! – кинув Карамазов. – Ходім!

Тьотя Клава й Вовчик теж підвелись. Підвелася й Аґлая.

– Я передчувала, що з цієї зустрічі нічого гарного не вийде, – сказала тьотя Клава.

– А що ж мусіло вийти? – наївно спитав лінгвіст.

Дама легенько посіпала його за ніс і подала свою руку для поцілунку. Вона нарешті заспокоїлась і сказала йому, щоб він завтра приходив до них із Карамазовим: мовляв, чому ж не проїхатись у город К. на кілька годин. Словом, треба ще познайомитись із К. Поїздка, мабуть, буде цікава, бо година прекрасна й потім на пароплаві можна набратися нових вражінь. Товариш Вовчик погодився. Тоді тьотя Клава взяла під руку Карамазова і зробила і йому таку ж пропозицію.