Микола Хвильовий - Вальдшнепи

Товариш Вовчик захотів висловити своє співчуття мужчині в золотому пенсне:

– Вам, мабуть, дуже болить зуб? – спитав він. – Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.

– Мугу! – відповів Євгеній Валентинович і знову схопився рукою за щоку. – Мугу.

Тоді лінгвіст ударив себе по колінах і почав запевняти, що йому, мужчині в золотому пенсне, є прямий сенс піти до зубного лікаря. Вовчик із цим лікарем зустрівся кілька днів тому і вважає, що це страшенно симпатична людина. Невже Євгеній Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодує. Ну… як?

– Звичайно, треба піти туди, – сказала Аґлая за свого родича, що крім «мугу» нічого не міг вимовити.

– Ну, й добре! Вони підуть до зубного лікаря, і зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аґлая пройтись? Може, тоді й Дмитрій не проти?.. Словом, давайте підемо всі. Правда, надворі душно, але треба ж допомогти людині. Євгеній Валентинович грає в футбол? Ні? Нарешті він безперечно грає в шахи. Так?.. Ну, й добре. Коли заніміє зуб, вони зіграють у шахи.

– Але коли ж ти поведеш Євгенія Валентиновича до лікаря? – всміхаючись, нагадала Аґлая.

Товариш Вовчик заметушився: мовляв, він це зробить із великою охотою й негайно. Словом давайте збиратись.

– Ах, який ти балакучий, – сказала Аґлая. – Чи не пора тобі взятись за діло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема ніякого сенсу всім нам пектись на сонці.

Товариш Вовчик іще більше засуєтився. Він прекрасно розуміє, що треба негайно побачити ескулапа, і компанія тут ні при чому. Він хапає свій капелюшок, одчиняє двері й пропускає в них у порив гарячого вітру – мужчину в золотому пенсне. Євгеній Валентинович бере в руку свою руду борідку й мало не вибігає. Таким чином у кімнаті порожніє, і в ній залишаються Дмитрій та Аґлая.

– Ну, слава Богу, – кинула дівчина й з полегшенням зідхнула. – Так обрид зі своїм зубом, що хоч тікай у Москву.

Карамазов нічого не сказав. Йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня він почував себе багато спокійніш. Звичайно, Аґлая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що він хоче зійтись із нею. Але то було тільки туманне передчуття, і він, наприклад, ніколи не шукав тем про кохання, він завжди говорив з Аґлаєю, як зі звичайним розумним товаришем.

Тепер не те. Він раптом відчув її присутність у цьому городку, так би мовити фізіологічно, і це почуття почалось не вчора, а певніше – в той вечір, коли йому з нею не вдалось зустрітись, коли він так мучився цілу ніч. Навіть і не в той вечір – це почалось із першої зустрічі з нею на пароплаві; тисячами невидимих психологічних ниток він зв’язувався з нею до вчорашнього дня, і вчорашній день був тільки логічним і неминучим висновком. Хіба випадково вона показала йому своє тіло в купальному костюмі? Хіба випадково вона вчора ввесь вечір намагалась одрекомендувати себе? Хіба випадково він почув цю апологію безумства хоробрих на фоні вранішньої зустрічі, тієї зустрічі, коли вона стояла на пляжі в потоках сонця і демонструвала йому своє здорове рубенсівське тіло? Нічого випадкового нема, всякий випадок зв’язано з тою чи іншою основою і обумовлюється він певними причинами, і коли причини були, то інакше й трапитись не могло. І згадуючи її вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотілось бути таким же безумним. Йому захотілось схопити її в обійми й закричати побідним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумні, осточортілі очі його Ганни, і він уже більше нічого не бачив. Він зовсім не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навіть не вплинула обстановка, що безперечно не відповідала його намірам. Він уже нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду.

Карамазов нахабно подивився на Аґлаїн торс і зупинив на ньому свої очі.

І він, очевидно, мав рацію. Інакше навіщо б служка зачиняла віконниці? Чи, може, Аґлая хоче затримати спеку? Так ні, цього не може бути! Вона, безперечно, шукає півтемряви. Треба бути рішучим і тільки.

В кімнаті темніє тією денною темнотою, коли, й заплющивши очі, відчуваєш ясний безхмарний день і згоріло-порожні вулиці заштатного городка. Крізь одну віконницю лізе вогняна лапа південного сонця й, полоснувши по вазах із трояндами, легко лягає на стіну.

Аґлая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очі.

– Дмитрій, іди-но ближче до мене, – сказала вона. – Ти хочеш абрикосової води?