Микола Хвильовий - Вальдшнепи

– Дякую! – кинув Карамазов і зупинився біля дівчини.

– Не хочеш?.. Ну, тоді я сама вип’ю.

Вона підійшла до глечика й з ним сіла на своє попереднє місце. Ковтаючи невеличкими ковтками воду, вона говорила йому щось про Євгенія Валентиновича й раптом поцікавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього, й особливо її цікавлять факти, так би мовити, глибоко інтимного характеру. Ну, от, знову припустім: які ж нарешті в нього взаємовідношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що він не любить свою Ганну, але це ж був тільки жарт. Вона, звичайно, нічого не знає, а її дуже цікавить, як він ставиться до своєї дружини.

Доки Аґлая подавала запитання, так би мовити, «взагалі», Карамазов готовий був їй відповідати. Але коли вона фамільярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: він несподівано образився за дружину. Мовляв, чому це Аґлая не дає їй спокою? За кілька хвилин перед тим він не міг навіть припустити, що в нім прокинеться таке почуття. Але зараз воно навіть затривожило його. Звичайно, він уже не любить, він сьогодні навіть не навидить Ганну. Але з нею зв’язані такі гарні хвилини, що він не може не поважати її якоюсь своєрідною повагою. У всякому разі, він рішуче одмовляється згадувати сьогодні її ім’я в присутності Аґлаї, так принаймні диктують йому норми елементарної етики.

– Може, Ганни ми не будемо чіпати? – спитав Карамазов. – Невже тобі не обридло говорити про неї?

– Чому це? – дитинячими очима подивилась на нього Аґлая. – На мій погляд, вона все-таки цікава женщина.

– Я гадаю, що їй зовсім не місце в нашій розмові.

– В нашій розмові? От тобі й маєш! Чому це в нашій розмові?..

Аґлая зрушила праве плече й сказала:

– Ти переконаний в цьому?.. Ну, що ж, добре! Я її не буду чіпати.

Вона змовкла, мовчав і Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому місці, і тому утворилось таке вражіння, ніби хтось когось і якось образив. Дмитрію прийшла мисль, що Аґлая зрозуміла причину його небажання говорити про Ганну, і йому стало ніяково. Чому й справді не поінтимничати?

– Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? – спитав він.

Аґлая бистрим рухом розправила на колінах своє рожеве плаття, подивилась кудись убік, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рішучим і впертим голосом:

– Я це дуже хочу знати.

– Ну, так от: із дружиною я вже давно в натягнутих відносинах. Приблизно років три.

– Як розуміти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось інше треба мати на увазі?

– Бачиш, – сказав Карамазов, – мені важко з’ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, – не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.

Аґлая підвелася зі стільця, пішла до канапи й запалила папіроску.

– Ти хочеш сказати, – промовила вона, – що ти її ніколи не любив?

– Цього я не хочу говорити, бо це зовсім не так; я її сильно любив. Справа тут багато складніша. Тут… як би це сказати…

Він замовк і усміхнувся: йому й самому смішно стало, як важко вияснити цю родинну історію.

– Ну що ж далі? – засміялась Аґлая. – Як же далі, мій глупенький хлопчику?

Карамазова раптом знервувала її фамільярність, і він різко сказав: – Далі я одмовляюсь говорити.

– Який ти чудний, Дімі, – і Аґлая подивилась на нього сумними очима, – і яка ти, мій глупиш, усе таки нещасна людина… Так я зрозуміла тебе ще в нашу першу зустріч.

Дмитрій засміявся: йому страшенно подобається ця самовпевненість. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте, він на неї не ображається. Вона може говорити ще щось і в цьому ж дусі.

– Я, звичайно, можу говорити, – спокійно сказала Аґлая. – Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камінь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч правду казати, я в тобі нічого не бачу ні від коси, ні від каменя.

Остання її фраза гострим болем відгукнулася в його серці. Він нічого не має ні від коси, ні від каменя? Він – той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує, чи правду говорить? Карамазов розгубився і, як ображений хлопчисько, стояв перед Аґлаєю: – Що це значить?

– Це значить, – сказала Аґлая, – що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила – це раз. По-друге, цим мені хочеться сказати, що я тебе знаю не гірше, ніж ти сам себе знаєш.

– Що ж ти знаєш про мене? – майже з розпачем спитав Дмитрій і тут же відчув, що йому серце завмерло.

Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?