Микола Хвильовий - Вальдшнепи

Карамазов пішов до ріки. Йому хотілось зараз кинутись у воду й попливти проти течії чорт знає куди – такими сильними й рішучими рухами розсікаючи дзеркальну поверхню.

Він так ніколи не чекав вечірньої години, як того душного дня. І цілком нормальна людина не може уявити, як він мучився, коли Аґлая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий та на третій день – у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрівшись із тьотею Клавою біля квартири фльоберівських дам, поставив таке рішуче запитання:

– Скажи мені от що: чому це не видно твоєї племінниці? Чи не посварилась вона з Дмитрієм?

– Не думаю, – сказала тьотя Клава. – Моя племінниця дуже розумна людина і з пустячка не буде робити трагедії.

– Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворіла?

Тьотя Клава посміхнулась і нічого не відповіла. Вона підійшла до акації, зірвала плід і, зробивши з нього дитячого пищика взяла його в свої ярко-червоні губи. Товариш Вовчик підвів білі брови й сказав з обуренням:

– По-перше, я не розумію, чого ти мовчиш, а по-друге – таємність тут зовсім не до діла. Чому не сказати прямо?

– По-перше, обурилась у свою чергу тьотя Клава, – я не знаю, що мені сказати прямо, а по-друге – я тобі не жінка, і ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенія Валентиновича?

Лінгвіст раптом зблід. Він зовсім не чекав такого несподіваного повороту в розмові і, як і треба було припускати, перелякався.

– Я прошу пробачення, – сказав він. – Ти… ви не зрозуміли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гніватись на «свого чудачка». Її тільки дивують ці мужчини: не встигне поцілуватись два чи то три рази з тою чи іншою жінкою, як уже ту чи іншу жінку вважає за свою власність і починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришеві Вовчику… але хіба йому цього вже досить? Тьотя Клава ніяк не чекала, щоб лінгвіст міг так скоро розчарувати її.

– Подякуй моєму характерові! – сказала вона й подала свою руку для поцілунку.

Обличчя лінгвістові взялося червоною фарбою. Він мільйон разів дякує і запевняє, що більш ніколи й не подумає кричати на тьотю Клаву. Він крикнув, їй-богу, не навмисне, і його спровокував ніхто інший, як Карамазов. За якісь три дні цього чудака й пізнати не можна. Він якось змарнів, і очі йому заблищали, безперечно, хворобливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив, що закохався в Аґлаю і закохався якось там надзвичайно. Словом, «щось почалось». Вовчик, як міг, заспокоював його, але хіба божевільного заспокоїш?..

Він приблизно так заспокоював: «Ну як це легенький флірт із випадковою жінкою та ще й за такий короткий термін може перетворитись несподівано в серйозну драму? Звичайно, Аґлая – цікава дівчина, звичайно, Карамазов неврівноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тільки винятковий процес у безперечно хворій психіці може так підкузьмити людину».

– Саме це ти й говорив йому? – спитала тьотя Клава.

– А що ж я міг говорити йому? Я взагалі не маю здібностей для такої невдячної ролі.

– А коли не маєш, – з обуренням промовила женщина, – то не треба й брати її на себе. Хто тобі намолов, що це легенький флірт? Чого ти розписуєшся за Дмитрія?..

Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш іти од мене.

Ах, Боже мій! Вовчику все-таки рішуче не везе. Все він якось не до речі говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лінгвіст схоплює руку тьоті Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгеній Валентинович), цілує цю руку п’ять, десять, двадцять разів. Тоді тьотя Клава викидає з рота зелений пищик і пропонує піти до Аґлаї і поговорити ще з нею. По суті – це ж справа не її, а її племінниці і, значить, розмовляти треба з племінницею. Тьотя Клава зараз піде в кімнату й покличе Аґлаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати, в гамаку. Коли він не хоче зустрічатись з її чоловіком, йому слід перелізти через паркан, бо Євгеній Валентинович працює біля вікна, і, значить, пройти непоміченим не можна.

– Тоді я краще перелізу через паркан, – враз погодився лінгвіст і, покликавши свого ловерака, пішов від хвіртки.

Стояв прекрасний південний вечір. І сьогодні перегукувались ті ж самі, що й кожного дня, занесені з Росії невгамовні гармошки. По всіх кінцях городка дівчата співали зовсім не аранжированих і все-таки надзвичайних народніх пісень.

У голубому небі прорізалися срібні зорі, і з ріки зайчиком плигав тендітний і легкий вітерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пішов до гамака, там уже сиділа Аґлая.