Микола Хвильовий - Вальдшнепи

Дмитрій теж погодився і, скинувши на плече тьоті Клавину парасольку, пропустив уперед Аґлаю й Ганну: і та і друга цілу дорогу йшли мовчки.

– А все-таки весело жити «на етом свєтє, господа», – сказала Аґлая. – Це здається твої, Дімі, слова?

Карамазов мовчав. Він замислився. Він думав про те, про що недавно говорила Аґлая, і мислі йому наздоганяли одна одну. Він і справді стикнувся з цікавою дівчиною. І йому тепер уперто лізло в голову, що ця зустріч може скінчитися маленькою драмою і що в цій драмі головними особами будуть, очевидно, троє: він, Аґлая та Ганна.

– Товариство, – сказав товариш Вовчик. – А хто з вас розплачувався з І. Л. Карасиком?

Лінгвістові відповіла мовчанка: очевидно ніхто про це й не подумав.

– Ну, таке відношення до крамаря я можу назвати тільки свинством.

– Нічого подібного, – сказала тьотя Клава. – За І. Л. Карасика нічого турбуватись: коли він сьогодні не взяв, то візьме завтра. І завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

– А воно й правда! – погодився лінгвіст. – Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього ніколи не додумається.

Коли приятелі підійшли на другий день до того будинку, де квартирували дачниці, їх зустріла Аґлая незадоволеним обличчям і сказала, що кавалерам зовсім не личить спізнюватися на цілих півгодини. Словом, тьотя Клава розгнівалась і поїхала сама. Аґлая, звичайно, на них уже не гнівається і просить їх зайти в кімнату. До речі, вони познайомляться і з Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно зуб кастрованої мудрости.

– Прошу! – сказала Аґлая й відчинила двері. – Заходьте, панове-товариство!

На друзів війнуло вишуканою парфюмерією. Пахла пудра, пахли духи, і здавалось, що кожний закуток і кожна річ цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столі стояло кілька ваз із квітами, на вікнах лежали французькі романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашній вечір. Але Аґлая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

– Мені здається, що я вчора така ж була, як і завжди, – сказала вона.

– Безперечно! – поспішив погодитись лінгвіст і, положивши на вікно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

– А от зараз ми його покличемо, – сказала Аґлая. – Євгенію Валентиновичу! А ну бо йдіть сюди.

За дверима, що в другу кімнату, хтось засуєтився, і, нарешті, мужчина в золотому пенсне з’явився на порозі.

– Євгеній Валентинович, – одрекомендувала його Аґлая. – Чоловік тьоті Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям і почала бігати по кімнаті, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий інтелігент із профсоюзу – чемний і тендітний – він зараз забув гарний тон і не звертав уваги на приятелів. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгеній Валентинович, що інакше його й назвати не можна. Не Іванович або Петрович і не Денис або Степан, тільки Євгеній Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенійовичем. Але, по суті, це все одно.

– Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романів? – спитала Аґлая, звертаючись до Вовчика.

– Коли хочеш, я дуже дивуюсь, – сказав лінґвіст. – Навіть страшенно дивуюсь.

– А коли не хочу?

– Тоді я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобі… ти як думаєш?

Аґлая сказала Карамазову, що вона вже змінила свій погляд на Вовчика і що тепер він їй починає подобатись. Лінґвіст подякував за комплімент.

– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романів? – поцікавився Карамазов.

– Це, бачиш, моя спадщина від прадіда. Він залишив мені дуже непогану бібліотеку.

– Чи не був твій прадід культурним поміщиком?

– Як би тобі сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсім так, але все-таки так.

– Може, ти мені назвеш його прізвище? Чи не князь це, припустім, Волконський?

– Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

– Тому що як до першого, так і до другого ти маєш таке відношення, яке я маю до Чандзоліна, припустім.

– Даремно ти так думаєш! – сказала Аґлая і зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тільки почує це прізвище, – він навіть трохи і здивований буде.

– Можливо, я й помиляюсь! – кинув Дмитрій і тут же подумав, що Аґлая чим далі, то більш намагається заінтригувати його. І московське походження, і її порівняно чиста українська мова, й, нарешті, культурний прадід – усе це підтверджує його припущення.