Микола Хвильовий - Вальдшнепи

– Так, і я хочу води, – сказала Карамазова.

– Ну, так тоді ходімте всі, – незадоволено кинув Дмитрій.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко від «буфету найкращих фіялок І. Л. Карасика». Саме в цей буфет і рушили вони.

– Я думаю, – сказала Аґлая, сходячи на ганок, – що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіялкою, але й святою водою?

– Про що ви говорите, баришня? – спитав крамар, люб’язно усміхаючись.

– Я говорю про святу воду, цебто – про горілку.

– Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіялки, продаю ще й горілку «з-під поли»? – ображено сказав І. Л. Карасик.

– Я не тільки гадаю, але й певна, що це так.

Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом заметушився біля столиків.

– Ну, коли ви такі певні, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?

Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина, і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись?

– Ми серйозно будемо пити горілку? – сказав Карамазов (він хотів сказати «ти серйозно думаєш пити», і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).

– Звичайно, серйозно! – сказала Аґлая. – Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?

Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аґлая, його вже починав нервувати. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов до дальнього столика. За ним пішла й тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.

– Дімі – страшенний чудак, – говорила Аґлая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось. – Вранці, знаєте, ледве скандалу не підняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється.

Ганна холодно подивилась на Аґлаю.

– Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите, – сказала вона.

– Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.

– А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.

– Ви зовсім не п’єте?.. Чи, може, тільки зараз одмовляєтесь?

– Чому ж не п’ю? – вимушено всміхнулась Ганна. – Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.

Аґлая знову взяла Карамазову за руку і зі співчуттям подивилась на неї.

– Що духота, то це ви правильно говорите, – сказала вона. – Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе таки важко – вам, комуністам.

– Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте.

– Невже вам можна пити горілку? – з робленим здивуванням спитала Аґлая.

– Звичайно, можна. Хіба ви не чули?.. Але, як то кажуть, у міру.

– Словом, золота середина? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною в «міру».

Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.

– Я теж думаю, що зараз не варто пити, – сказав товариш Вовчик. – І справді духота страшенна.

– Ну, от, і цей тієї ж співає… А що ти мені вранці говорив?

Карамазов зиркнув на Аґлаю, зробив рішучий крок до крамаря.

– Чи нема у вас якогось кабінету, де можна було б посидіти? – спитав він.

– Як так нема! – ні з того ні з сього образився І. Л. Карасик.

– Так би й давно! – сказала Аґлая і, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку. – Чудачок цей Дімі, страшенно неврівноважена натура… Ви вже давно з ним живете?

Підійшла до Ганни й тьотя Клава і теж узяла її за руку.

– Ви мені, їй-богу, подобаєтесь, – сказала вона. – Я завжди гнівалась на Дмитрія, що він так із вами поводиться.

– Я вас не розумію! – кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом відчула себе зацькованим звірком.

– Ну, як же так, – промовила тьотя Клава. – Хіба це гарне поводження, коли він тільки сьогодні спромігся вивести вас на люди.

– Тут Дмитрій ні при чому. Я сама нікуди не хотіла виходити.

– Сама? Ну це інша справа. Товаришка Ганна, очевидно, відпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це – зовсім непогано.

Вони вже сиділи в кабінеті, і біля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якісь півгодини він був похмурий, то тепер на його обличчі ввесь час грала весела усмішка, і він щедро розкидав дотепи та сентенції. Аґлаїн цинізм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарівною водою і дало йому, так би мовити «наплювательський» настрій. Він добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що фльоберівські дами не дадуть їй спокою, і нарешті, знав, що вже, можливо, недалеко навіть до скандалу, але все це вкупі не тільки не тривожило його, все це вкупі підштовхувало його робити те, що іншого разу він би безперечно не зробив. Він згадував сьогоднішній ранок, згадував Аґлаїне тіло, і йому хотілось мучити Ганну – мучити за те, що вона не дає йому взяти це тіло… і взагалі так уперто стоїть йому на дорозі.