Микола Хвильовий - Вальдшнепи

– Вони, очевидно, мають рацію так думати.

– Так, по-твоєму, треба знищити всі будинки відпочинку?

– По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожніх фраз ми не виберемось. Коли ці дикуни не хочуть вбачати в тобі трудової людини й не хочуть розуміти, що ця людина має право за якийсь рік чи то два роки відпочити один місяць, то твоє обурення проти них є цілком законне явище. Але, з другого боку, цілком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними – пани.

– Словом, і тут тупик? – сказав товариш Вовчик.

– Що ти хочеш цим зазначити?

– Те хочу зазначити, що ти й справді трагічна фігура. Всюди ввижається тобі сама безвихідність.

– Очевидно, така вже вдача мені, – сказав Дмитрій і широко позіхнув.

Вони підходили до річки. На пристані суєтились портовики і щось вигружали з підвод. Пароплава ще не було, не було й вітерця, так що ріка стояла, як дзеркало. Ранок був винятковий: після дощів ночі стали холодніти, і холодок нічний затримувався на воді, аж поки сходило сонце.

– Ну, вже скоро почнемо полювати, – сказав товариш Вовчик і від задоволення крякнув.

Карамазов одв’язав свій каюк, і вони, відпливши сажнів три від берега, кинулись у воду.

І тоді ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився і побачив у купальних костюмах Аґлаю і тьотю Клаву. Вони стояли на річному пляжі й готувались лізти в воду.

– Драстуйте, мої голуб’ята! – закричав товариш Вовчик.

– Здоров був, голубе! – відповіла йому криком тьотя Клава.

Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати. Він наздогнав свій каюк і вліз у нього. Цілу ніч Аґлая не давала йому спокою, цілу ніч він мріяв про зустріч із нею (наче він не бачився з нею сто років), і от на ранок він раптом зустрічає її в купальному костюмі. В ньому, в перший раз прокинувся до неї справжній стривожений самець. Він безсоромно дивився на її таз, на її груди, і ніяк не міг одірватись. Йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підплисти до фльоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аґлаю.

– А ну, покажи, як ти плаваєш? – закричала Аґлая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, ніби вона збиралась летіти до нього.

– Ah, mon Dieu! Que difes-vous la [6] О, Боже мій! Що ви говорите (фр.). , – крикнув товариш Вовчик.

– І ти тут, mоn ami? І ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi [7] – І ти тут, друже мій? І ти? Які ви люб’язні, що завітали і зробили мені приємний сюрприз (фр.). .

– Але компенсація, мадмуазель. J’espere que vous me ferez I’amitie de diner avec moi [8] Я сподіваюсь, що ви повечеряєте зі мною (фр.). .

– C’est une grave question qui demande reflexion [9] Над цим питанням варто поміркувати (фр.). .

– Будь ласка, подумайте. Бо я до обіду дістав прекрасного вина.

Товариш Вовчик уже сидів у каюку напроти Дмитрія і поволі гріб до пляжу.

– Ти знаєш, – сказав він, звертаючись до свого приятеля. – Я говорю про загадковість, що за неї сховались наші дами. Її все-таки можна розшифрувати.

– Яким же це чином?

– Дуже просто, – тихенько засміявся лінгвіст. – Ми їх напоїмо добрим міцним вином – і вони нам усе розкажуть.

– Ти так думаєш?

– Я цього певний… Тим паче, що дами не від того, щоб колись із нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо мені й сказала, що вона хоче «кутнуть».

Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотілось «розшифрувати», як говорив товариш Вовчик, московських дам – ця загадковість із кожним днем його все менше й менше цікавила, – а тому, що сьогодні він побачив прекрасне Аґлаїне тіло, тому, що йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п’янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місця для оргії.

– Я бачу, що ти поділяєш мою думку, – сказав товариш Вовчик.

– Я її цілком поділяю.

– Ну, так тоді допомагай мені, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам і сподіваюсь, що сьогодні вночі ми будемо з ними пиячити.

– Але де ж ми з ними зійдемось? – спитав Карамазов.

– Про це я вже подумав. Годині о восьмій ми сядемо в каюк, заберемо із собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навіть огнище розвести.

На Зелену Косу? Прекрасно. Як це він про неї не подумав? Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навіть можна буде й заночувати… саме в копицях сіна.

– Ти добре придумав, – сказав Карамазов. – Яз охотою підтримую тебе.