Franz Kafka - Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Юнак пожвавлено закивав:

– Звичайно, загалом і я так вважаю, – сказав він. – Можливо, я висловився трохи інакше, але це для того, щоб пан землемір краще мене зрозумів. Справедливо й те, що Кламм, перш ніж вийти назовні, кілька разів озирнувся.

– Можливо, він шукав мене, – припустив К.

– Можливо, – відповів чиновник. – Таке не спало мені на думку.

Усі засміялися, і найголосніше Пепі, яка навряд чи розуміла хоча б щось зі сказаного.

– Раз ми вже сидимо так гарно всі разом, – сказав урядник, – я б попросив вас, пане землемір, подати деякі відомості про себе, щоб заповнити папери.

– Тут багато пишуть, – зауважив К. і здалеку подивився на документи.

– Так, погана звичка, – погодився його співрозмовник і знову засміявся. – Але ви, здається, ще не знаєте, хто я такий. Мене звати Момус, я сільський секретар Кламма.

Після цих слів у кімнаті запала шаноблива тиша; хоча господиня та Пепі, ясна річ, знали секретаря й раніше, вони також перебували під глибоким враженням від названого імені та рангу. Навіть сам Момус, здається, перейнявся важливістю сказаного і, щоб уникнути подальшої врочистості, якої вимагали ці слова, заглибився у свої папери та почав швидко писати, тому в кімнаті не було чутно нічого, крім скрипу пера.

– Що означає «сільський секретар»? – запитав К. через деякий час.

Тепер, після представлення, Момусові не пасувало давати такі пояснення, тому сказала господиня:

– Пан Момус – такий самий секретар Кламма, як і всі інші його секретарі, але місце його праці, а також, якщо я не помиляюся, його службові повноваження, – цієї миті Момус пожвавлено відірвався од писання й підняв голову, тоді шинкарка виправила сама себе, – лише місце його роботи, але не службові повноваження, обмежене Селом. Пан Момус виконує в Селі всі необхідні Кламмові записи, а також приймає всі папери, звернені до Кламма.

Коли К. подивився на господиню порожніми очима, не надто вражений почутим, вона додала трохи присоромлено:

– Так уже в нас заведено, всі працівники Замку мають сільських секретарів.

Момус, який слухав набагато уважніше за К., додав:

– Більшість сільських секретарів працюють тільки на одного урядника, я ж обслуговую двох: Кламма і Валлабене.

– Справді, – сказала господиня пригадавши. – Пан Момус працює на двох чиновників, на Кламма й на Валлабене. Отже, він подвійний сільський секретар.

– Навіть подвійний, – сказав К. і кивнув Момусові, який спостерігав за ним дуже уважно, майже перехилившись через стіл – так дивляться на дитину, яку щойно похвалили. І хоча в цьому погляді була певна зневага, то вона або залишилася непоміченою, або ж була очікуваною. Саме перед К., негідним навіть випадкового погляду Кламма, тепер були детально перелічені всі заслуги чоловіка з найближчого Кламмового оточення з явною метою викликати визнання й похвалу. Але К. не сприйняв цього як годиться. Він, що всіма силами намагався заслужити бодай один погляд Кламма, зовсім не цінував посаду такого собі Момуса, якому дозволялося жити в Кламма на очах. К. був далекий від захоплення, не кажучи вже про заздрість, бо для нього бажаною була не так абстрактна близькість Кламма, як можливість особисто, без посередництва, зустрітися з ним, шанс висловити своє власне, а не чиєсь прохання. Зустрітися не для того, щоб залишитися біля Кламма, а щоб проникнути завдяки йому далі, до Замку.

Тут К. подивився на годинник і сказав:

– Мені час додому.

І відразу ж ситуація змінилася на користь Момуса.

– Звичайно, – сказав він. – На вас чекають обов’язки шкільного слуги. Але мусите присвятити мені ще одну мить. Кілька коротких запитань.

– Я не маю ні найменшого бажання, – сказав К. і вирушив у напрямку до дверей.

Момус стукнув папкою по столі і встав:

– Іменем Кламма я зобов’язую вас відповісти на мої питання.

– Іменем Кламма? – повторив К. – Його цікавлять мої справи?

– Про це, – відповів Момус, – я не поінформований, а ви тим більше, тож облишмо цю справу на його власний розсуд. Але я наказую вам, владою призначеної мені Кламмом посади, залишитися й відповісти на запитання.

– Пане землемір, – утрутилася господиня. – Я маю певні застереження щодо того, аби знову давати вам поради. Усе, що я рекомендувала вам досі, а це було якнайбільш прихильно з мого боку, – ви відкинули з нечуваною впертістю, тому я прийшла сюди, до пана секретаря, – мені немає чого приховувати, – щоб належним чином поінформувати канцелярію про вашу поведінку й наміри, а також захистити себе в майбутньому від можливості повторного вашого поселення в моєму домі. Такі в нас із вами стосунки, і вони вже ніколи не зміняться, тож якщо я тепер висловлюю свою думку, то зовсім не для допомоги вам, а тільки, щоб трохи полегшити панові секретарю нелегке завдання спілкування з таким чоловіком, як ви. Але попри це ви можете, якщо забажаєте, отримати від моїх слів якусь користь, адже хоча я й розмовляю з вами з великою неохотою, зате цілком відверто, по-іншому я не можу з вами говорити. Отже, дозволю собі зауважити, що єдиний шлях, який приведе вас до Кламма, лежить через протоколи його секретаря. Хоча не буду перебільшувати, можливо, цей шлях і не приведе вас до Кламма, а обірветься напівдорозі. Це вирішуватиме пан секретар. У кожному разі, це єдиний шлях, який веде вас принаймні в напрямку до Кламма. І від цього єдиного шляху ви збираєтеся відмовитися без жодної поважної причини, через саму лише впертість?