Franz Kafka - Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Протягом усієї розмови К. поплескував себе руками по спині, склавши їх навхрест, щоб зігрітися хоча б трохи. Тепер він сказав:

– Отже, не залишається нічого іншого, як погодитися. Ходімо!

У кімнаті він одразу побіг до пічки, не звертаючи уваги на вчителя; той і далі сидів за столом, витяг годинник і промовив:

– Уже досить пізно.

– Зате все вирішено, – сказала Фріда. – Ми погоджуємося на цю роботу.

– Добре, – відповів учитель. – Але посаду запропонували панові землеміру. Він мусить сам сказати.

Фріда допомогла К.

– Ясна річ, – сказала вона. – Він береться за роботу, правда?

Таким чином К. обмежив своє пояснення лаконічним «так», яке до того ж сказав не вчителю, а Фріді.

– Тоді мені залишається, – сказав учитель, – тільки розповісти вам про ваші обов’язки, щоб ми це узгодили раз і назавжди. Ви зобов’язані, пане землемір, щоденно прибирати й опалювати обидва класи, самостійно здійснювати дрібний ремонт шкільного й гімнастичного реманенту, очищати від снігу доріжку через сад, здійснювати кур’єрські послуги для мене і панни вчительки, а в теплі пори року виконувати всю роботу в садку. За це ви маєте право жити в одному з класів, який самі собі оберете; ясна річ, якщо уроки проходять не в обох кімнатах одночасно. Коли ж урок проводиться саме там, де ви мешкаєте, ви зобов’язані переходити до іншого класу. Готувати їжу вам у школі заборонено, тому ви і ваша сім’я харчуватиметеся тут, у корчмі, за громадські кошти. Я тільки про всяк випадок згадую про те, що ви мусите поводитися відповідно до гідності навчального закладу, в якому працюєте, і що діти не повинні ставати свідками небажаних сцен із вашого сімейного життя. Як людина освічена, ви мали б це знати. У зв’язку з цим ми повинні наполягати на якомога швидшому узаконенні ваших стосунків із панною Фрідою. Про це все і ще деякі подробиці буде складено трудову угоду, яку ви підпишете відразу після вселення до школи.

Усе це здалося К. неважливим, ніби не стосувалося його чи в будь-якому разі ні до чого не змушувало. Його дратувала зверхність вчителя, і тому він сказав:

– Добре, це звичайні справи.

Щоб трохи пом’якшити це зауваження, Фріда запитала про розміри платні.

– Чи належатиметься ще й платня, буде вирішено аж після завершення випробувального терміну, тобто через місяць.

– Але нам буде дуже важко, – зауважила Фріда. – Доведеться одружуватися майже без грошей, і так само заводити якесь домашнє господарство. Чи не могли б ми все-таки, пане вчитель, звернутися до громади з проханням про невеличку виплату на початку роботи? Що б ви тут порадили?

– Ні, – відповів учитель, він і далі апелював лише до К. – Така виплата стане можливою, тільки якщо я її порекомендую, а я цього не робитиму. Призначення цієї посади – ласка для вас, а в таких речах не можна заходити надто далеко, якщо ви відчуваєте відповідальність перед громадою.

Тут К. довелося втрутитися майже всупереч його волі.

– А от у цьому, пане вчитель, я думаю, ви помиляєтеся. Це ласка швидше з мого боку.

– Ні, – вчитель посміхнувся, бо йому таки вдалося примусити К. заговорити. – Про це мені сказали абсолютно точно. Шкільний прислужник потрібен нам так само терміново, як і землемір. Як один, так і другий, – це тягар на нашій шиї. Мені доведеться ще чимало помізкувати над тим, як пояснити громаді ці витрати. Найкраще і найприродніше було б просто кинути на стіл цю вимогу, ніяк її не пояснюючи.

– Я маю на увазі те саме, – сказав К. – Ви змушені взяти мене на роботу проти своєї волі. Повинні взяти, хоча це й вимагає від вас неприємних обмірковувань. Якщо хтось один мусить брати на роботу іншого, ласку робить той, хто дозволяє себе працевлаштувати.

– Дивно, – сказав учитель. – Що могло б примусити нас дати вам роботу? Тільки добре, занадто добре серце пана старости спонукає нас до цього. Я бачу, пане землемір, що вам доведеться покинути деякі ваші фантазії, щоб стати добрим шкільним прислужником. А до ймовірного призначення майбутньої платні такі зауваження не надто спонукають. Крім того, я, на жаль, помічаю, що ваша поведінка додасть мені проблем, – протягом усієї нашої розмови ви спілкуєтеся зі мною в сорочці й підштаниках, – дивлюся й не можу повірити.

– Справді! – вигукнув К., засміявся і сплеснув у долоні. – Ці жахливі помічники! Де вони пропали?

Фріда заквапилася до дверей. Учитель зрозумів, що з К. більше не варто говорити, і запитав Фріду, коли вони збираються переселитися до школи.