Franz Kafka - Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

– Сьогодні, – відповіла Фріда.

– Завтра вранці я перевірю, – сказав учитель, попрощався помахом руки і збирався вийти через двері, що їх Фріда відчинила для себе, але на порозі зіткнувся зі служницями, які прийшли з речами, щоб уселитися назад до своєї кімнати. Оскільки їх ніхто не затримав, учителеві довелося пропихатися між дівчатами, Фріда йшла за ним.

– Але ж ви нетерплячі, – сказав К. служницям, та цього разу виглядав задоволеним їхньою поведінкою. – Ми ще тут, а ви вже мусите припхатися.

Ті не відповідали й крутилися по кімнаті, розкидаючи по боках клунки, з яких стирчало знайоме вже К. брудне шмаття.

– Напевно, ви ще ні разу в житті не прали своїх речей, – сказав К.

Він не був злий, радше навпаки, привітний. Служниці помітили це, одночасно відкрили масивні роти й безшумно засміялись, показавши гарні і сильні, як у тварин, зуби.

– Ну, заходьте, заходьте, влаштовуйтесь. Це ж ваша кімната.

Але вони все ще вагалися, надто змінився зовнішній вигляд помешкання. Тоді К. взяв одну з них попід руку, щоб провести далі. Та відразу ж відпустив, таким здивованим поглядом подивилися на нього одночасно обидві дівчини. Після коротких перемовин між собою вони вже більше не відводили од К. погляду.

– Тепер ви вже достатньо довго дивилися на мене, – сказав К., у якого від цих поглядів з’явилося якесь неприємне відчуття.

Він узяв одяг і чоботи, що їх принесла Фріда, за якою присоромлено тупотіли помічники, одягнувся. І знову, вже вкотре, здивувався безмежному терпінню Фріди у ставленні до помічників. Замість того щоб чистити у дворі одяг, як їм було доручено, вони сиділи в корчмі за обідом, там Фріда їх і знайшла. Нечищений одяг вони тримали на колінах, і їй довелося зробити все самій. Але вона, хоча так добре вміла давати собі раду з мужвою, не сварилася з ними, а лише розповіла К. про це недбальство у їхній же присутності як про невеличкий жарт і навіть поплескала одного м’яко, майже ласкаво, по щоці. К. вирішив пізніше зробити їй за це зауваження. Але зараз йому час було йти.

– Помічники залишаться тут і допоможуть тобі переїжджати, – сказав К.

Помічникам не дуже сподобалася така ідея. Ситі й задоволені, вони охоче перейшлися б. Але послухалися, коли ще й Фріда сказала:

– Звичайно, ви залишитеся тут.

– Ти знаєш, куди я йду? – запитав К.

– Так, – відповіла Фріда.

– І ти мене більше не стримуєш? – запитав К.

– Ти зустрінешся зі стількома перешкодами. Що порівняно з ними моє слово? – Фріда поцілувала К. на прощання, дала йому принесений знизу пакунок із хлібом і ковбасою, бо ж він не обідав, нагадала, що він повинен повернутися не сюди, а до школи, і провела, тримаючи руку на його плечі, аж до вхідних дверей.

Спочатку К. був радий, що не мусить більше спостерігати за метушнею служниць і помічників у теплій кімнаті. Надворі трохи підмерзло, сніг затверднув, іти стало легше. Але починало темніти, тож він пришвидшив ходу.

Замок, чиї контури потроху ставали розмитими, був мовчазний, як і раніше; К. ще жодного разу не помітив там якихось ознак людської присутності. Певно, з такої відстані й неможливо було нічого розгледіти, але очі вимагали цього й не хотіли змиритися з нерухомістю. Часом К. дивився на Замок, і йому здавалося, ніби він бачить когось, хто сидить, мов закам’янілий, та дивиться поперед себе, не так заглиблений у свої роздуми і через це неуважний до всього довкола, як вільний і нічим не стривожений. Немов перебуває наодинці з собою, не відчуває присутності сторонніх, але раптом помічає, що за ним стежать, хоча це й не тривожить його спокою. Тоді погляд спостерігача не витримує і сповзає донизу, хоча залишається невідомим, наслідок це чи причина. Таке враження підсилилося сьогодні завдяки раннім сутінкам, – що довше він удивлявся вдалину, то менше міг роздивитися, то більше все тонуло в темряві.

Коли К. підійшов до ще не освітленого «Панського двору», на першому поверсі відчинилося вікно, молодий товстий поголений чоловік у шубі визирнув назовні й залишився стояти у вікні. Він не відповів на привітання К. навіть легким кивком голови. Ні в коридорі, ні в шинку не було жодної душі, сморід пивних калюж на підлозі був іще неприємнішим, ніж раніше. У заїзді «Біля мосту» такого не траплялося. К. швидко підійшов до дверей, крізь отвір яких він минулого разу спостерігав за Кламмом, обережно натиснув на клямку, але двері були зачинені. Тоді він спробував намацати дірочку з корком, але, напевно, вона була надто добре захована, і знайти її виявилося не так просто. Він запалив сірник. І раптом його налякав крик. У кутку між дверима і шинквасом, біля пічки скулилася юна дівчина, вона дивилася на К. при світлі сірника заспаними очима, які вона ледь змогла розплющити. Очевидно, це була Фрідина наступниця. Але вона швидко опам’яталася, увімкнула світло, вираз її обличчя залишався роздратованим, доки вона не впізнала К.