Franz Kafka - Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

– Це жахливо, – сказав він і відсунув свого капелюха з чола.

Як це? Добродій напевно ще нічого не знав про те, що К. побував у його санках, а вже щось здавалося йому жахливим. Можливо, те, що К. проникнув у двір?

– Як ви тут опинилися? – запитав пан уже тихіше і видихнув повітря, ніби підкорюючись неминучому.

Що за питання! Що за відповіді! Невже К. ще й повинен сам підтвердити цьому чоловікові, що його шлях, із яким він пов’язував стільки сподівань, виявився марним? Замість відповіді К. повернувся до санчат, відчинив двері і витяг свою шапку, яку він забув усередині. Йому стало соромно, коли він помітив, як коньяк скрапує на приступку.

Потім він повернувся до пана, від якого не збирався приховувати свого сидіння у санках, якби його запитали. Це навіть не було найстрашнішим у всій ситуації. Зрештою, він не буде замовчувати й того, що його підмовив фірман. Принаймні на те, щоб відчинити двері. Найгіршим було те, що цей пан надійшов так несподівано, і тепер уже не було можливості, аби заховатися й спокійно дочекатися Кламма. А крім того, К. не вистачило сили волі залишитися в санчатах, зачинити двері і там дочекатися Кламма або хоча б перечекати, поки піде цей пан. Ясна річ, не було певності і в тому, чи зараз не вийде сам Кламм, і тоді, безумовно, краще розмовляти з ним не в санках. Так, багато над чим варто було подумати, але вже надто пізно, все пропало.

– Ідіть за мною, – звелів пан, при цьому наказ був не так у його словах, як у жесті рукою, що супроводжував ці слова, – короткому, підкреслено байдужому.

– Я чекаю тут на одну людину, – сказав К. просто так, не сподіваючись, що це подіє.

– Ідіть, – повторив чоловік незворушно, ніби демонструючи: він ні хвилини не сумнівався в тому, що К. на когось чекає.

– Але тоді я розминуся з тим, на кого чекаю, – сказав К., здригнувшись усім тілом.

Попри все у нього було відчуття, що він уже досягнув чогось і тепер це стало його власністю, яку він не повинен віддавати на вимогу першого-ліпшого.

– Ви в будь-якому випадку з ним розминетеся, незалежно від того, залишитеся чекати чи підете, – ці слова звучали категорично, але в них відчувалася готовність поступитися К.

– Тоді я краще розминуся, поки чекатиму, – вперто сказав К., цей пан не примусить його піти звідси.

Чоловік на мить відхилив назад голову і зосереджено заплющив очі, ніби хотів повернутися до власної поміркованості після впертості К. Провів язиком по губах напіврозтуленого рота і сказав фірманові:

– Розпрягайте коней.

Візник послухався і змушений був злізти донизу у своєму кожусі, він кидав на К. злісні погляди, ніби сподівався не іншого наказу від свого пана, а більшої податливості К. Він потягнув коней разом із санками назад, до бічної прибудови, мабуть, там, за великими ворітьми, містилася конюшня і возівня. К. залишився сам. Сани рухалися в одному напрямку, юнак – в іншому, тою ж дорогою, якою прийшов К. Усе відбувалося дуже повільно, ніби К. хотіли продемонструвати, що він усе ще має можливість повернути їх назад.

Мабуть, це справді було можливо, але нічого б не дало, бо повернути назад сани означало вигнати геть самого себе. Тому він залишився стояти єдиною живою душею на всьому дворі, хоча це й була безрадісна перемога. По черзі він дивився услід то панові, то фірману. Добродій уже дійшов до дверей, через які К. потрапив у двір, ще раз озирнувся назад, похитав головою на затятість К., а потім рішучим, коротким і остаточним рухом зайшов у коридор, де відразу ж зник. Фірман ще довго залишався у дворі, в нього було багато роботи з повозом, він мусив відчинити важкі ворота конюшні, завезти санки задом наперед досередини, розпрягти коней, відвести їх до стійла; усе це він виконував серйозно, самозаглиблено, без найменшої надії на те, що незабаром доведеться їхати. І це мовчазне порання без єдиного погляду на К. здавалося значно більшим докором, аніж поведінка урядника. Фірман закінчив роботу в конюшні, неквапно похитуючись, пройшов навскоси через двір, зачинив великі ворота, повернувся. Усе це дуже повільно, зосереджуючись тільки на спогляданні власних слідів на снігу; потім зачинився в конюшні і вимкнув освітлення, бо для кого мало б світитися? Тепер залишилася єдина світла смуга нагорі, у дерев’яній галереї, ця смуга ненадовго затримала на собі блукаючий погляд К., і йому здалося, що з ним розірвали всілякі стосунки. Тепер він вільніший, ніж будь-коли раніше, він виборов собі цю свободу, яку мало хто зміг би вибороти собі, свободу чекати в забороненому місці, і ніхто не мав права торкатися його чи виганяти, а навіть і говорити з ним. Та водночас він мав сильне відчуття, що не існувало нічого безглуздішого й безнадійнішого за цю свободу, за це очікування, за цю недоторканність.