Franz Kafka - Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

– О, пане землемір, – посміхнулася вона, простягнула йому руку й назвалася. – Я – Пепі.

Вона була маленька, червонощока, з густим русявим волоссям, заплетеним у товсту косу, коротші пасма кучерявилися довкола обличчя. На ній була пряма довга сукня із сірої блискучої тканини, яка не дуже їй личила, а внизу по-дитячому стягувалася шовковим шнуром з петлею на кінці. Сукня заважала їй рухатися. Дівчина запитала, як там Фріда і чи не збирається вона незабаром повернутися до роботи. Це питання звучало доволі зловтішно.

– Відразу після того як Фріда пішла, – сказала вона, – мене терміново викликали сюди, бо тут не може працювати хто-небудь. Досі я була покоївкою, але зміна ця не на краще. Тут потрібно багато працювати ввечері і вночі, а це виснажливо. Я ледь витримую тут, тому не дивуюся, що Фріда покинула цю роботу.

– Фріда була дуже задоволена цією посадою, – К. вирішив нарешті нагадати дівчині про різницю між нею та Фрідою, якої Пепі, здається, не зауважувала.

– Не вірте їй, – сказала Пепі. – Фріда вміє стримувати себе, як мало хто. Те, в чому вона не хоче зізнаватися, залишиться при ній, а ви й не помітите, що вона збиралася щось сказати. Я служу тут уже багато років разом із нею, ми спали в одному ліжку, але вона ніколи не була зі мною відвертою, зараз, мабуть, вже й не згадує про мене. Єдина її подруга – стара шинкарка із заїзду «Біля мосту», і це також багато про що свідчить.

– Фріда – моя наречена, – сказав К, не припиняючи пошуків дірочки для спостереження.

– Я знаю, – сказала Пепі. – Тому й розповідаю. Інакше вам це було б все одно.

– Розумію, – сказав К. – Ви маєте на увазі, що я мушу пишатися тим, що мені пощастило завоювати прихильність такої загадкової дівчини.

– Саме так, – сказала Пепі й задоволено засміялася, ніби вона змогла досягнути з К. якоїсь таємної угоди щодо Фріди.

Але зовсім не її слова зацікавили К. і відволікли од пошуків, а сама її поява й те, що вона тепер працює тут. Справді, вона була набагато молодшою за Фріду, майже дитина, а її одяг був смішним, мабуть, вона вбиралася відповідно до своїх перебільшених уявлень про важливість посади кельнерки. І ці її уявлення в чомусь були правильними, адже вона випадково, незаслужено й несподівано потрапила на цю посаду, опинившись зовсім не на своєму місці, і призначили її тимчасово, навіть не довірили шкіряної торбинки, яку Фріда завжди носила на поясі. А її незадоволення роботою було перебільшено вдаваним. Та попри дитяче нерозуміння, напевно, й вона мала зв’язки в Замку. Якщо вона не бреше, то працювала покоївкою і, не усвідомлюючи своєї вигоди, спала тут цілими днями. Якщо він обійме це маленьке, повнувате й трохи сутуле тільце, то навряд чи отримає якісь переваги, хіба що це зворушить його і додасть сили для подальших дій. Тоді, можливо, це так само, як із Фрідою? Ні, не так само. Достатньо було згадати погляд Фріди, щоб це збагнути. К. ніколи б не доторкнувся до Пепі. Але зараз він змушений був заплющити очі, щоб не дивитися на дівчину надто вже пожадливо.

– Світло не мусить горіти, – сказала Пепі й клацнула вимикачем. – Я запалила його тільки тому, що ви сильно мене налякали. Що вам тут потрібно? Фріда забула щось?

– Так, – сказав К. – У сусідній кімнаті залишилася біла вишивана скатертина.

– А, її скатертина, пам’ятаю, дуже гарна, я допомагала її вишивати, але в цій кімнаті її, мабуть, немає.

– Фріда думає, що вона там. А хто там мешкає? – запитав К.

– Ніхто, – відповіла Пепі. – Це кімната для урядників, тут вони їдять і п’ють, тобто вона для цього існує, але більшість залишається у своїх кімнатах нагорі.

– Якби я знав, що там нікого немає, – сказав К., – я б сходив і пошукав скатертину. Але в цьому немає певності. Скажімо, Кламм часто любить там посидіти.

– Кламма там точно немає, – сказала Пепі. – Він уже збирається їхати геть, у дворі стоять сани.

Нічого не пояснюючи, К. миттю вийшов із шинку, але в коридорі повернув не до виходу, а у зворотному напрямку, і за кілька хвилин був уже у внутрішньому дворику. Як тут було тихо й гарно! Чотирикутний двір, з трьох боків оточений стінами будинку, з четвертого був відмежований од якоїсь невідомої К. невеличкої бічної вулички високим білим муром із масивними, важкими й одчиненими зараз ворітьми. Із внутрішнього боку будинок здавався вищим, ніж із вулиці; у кожному разі, перший поверх був достатньо високим і виглядав солідніше завдяки дерев’яній галереї, яка оточувала його по всій довжині. Галерея була закрита з усіх боків і мала тільки невеличкий отвір на рівні людського зросту. Навскоси від К., майже посередині будівлі, але вже поряд із закутком, куди приєднувалося бічне крило, містився вхід до будинку, відкритий, позбавлений дверей. Перед входом стояли темні закриті сани, запряжені двома кіньми. Крім візника, про присутність якого К. більше здогадувався, ніж справді його бачив, поблизу нікого не було.