Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

У його пам’яті виникли й інші вірші, і ще інші, шумно стикаючись водно. Його душа наповнилася музикою рим і ритмічних звуків. Його опанувала радість – це несподіване поетичне збудження наповнило його почуттям глибокої насолоди. Він слухав у глибині своєї душі всі ці звуки, втішаючись багатими образами, точними епітетами, прозорими метафорами, витонченими мелодіями, вишуканими комбінаціями, усією тією витонченістю, яка збагачувала його стиль і його метрику, усіма тими таємничими одинадцятискладовими віршами чудових поетів чотирнадцятого сторіччя, а надто Петрарки. Магія віршів знову підкорила його дух; і сентенційний вислів одного із сучасних поетів усміхався йому загадковою усмішкою: «Вірш – це все».

І справді, вірш – це все. У наслідуванні Природи жоден інструмент мистецтва не є таким живим, жвавим, гострим, розмаїтим, багатоформним, пластичним, слухняним, чутливим, вірним. Більш компактний, аніж мармур, податливіший, аніж віск, текучий, ніби потік води, схильний бриніти потужніше, ніж струна, блискучіший від коштовного каміння, запашніший, ніж квітка, гостріший, ніж шпага, ніжніший на дотик, аніж росток, тихіший від шепоту, оглушливіший, ніж грім, – вірш є всим і спроможний на все. Він може передати найтонші порухи почуття і найнепомітніші рухи сприйняття; він може визначити те, чого визначити не можна, і сказати невисловлюване; може обійняти безмежне й проникнути в безодню; може досягти розмірів вічності; може передати надлюдське, надприродне, невидиме; може п’янити, наче вино, або охоплювати, немов екстаз; може в найкоротший час підкорити наш інтелект, наш дух, наше тіло; він може, нарешті, досягти Абсолюту. Досконалий вірш є абсолютним, незмінним, безсмертним; він утримує в собі слова, як діамант утримує в собі речовину; охоплює думку в колі, яке жодна сила не спроможна розірвати; стає незалежним від будь-якого зв’язку, від будь-якого панування; він уже не належить своєму творцеві, а належить усім і нікому, – як простір, як світло, як речі іманентні й вічні. Думка, точно виражена у вірші, є думкою, яка вже існувала, давно утворена в темних глибинах мови. Відірвавшись від поета, вона продовжує існувати у свідомості людей. Тож найбільшим поетом є той, хто уміє відкрити, розвинути й відокремити від себе найбільшу кількість таких ідеальних утворень. Коли поет є близьким до відкриття одного з таких внутрішніх віршів, його про це попереджає божественний потік радості, який несподівано заполоняє все його єство.

Майже завжди для того, щоб почати творити, він потребує музичної інтонації, яку дає йому інший поет; і він майже завжди користувався послугами стародавніх віршотворців Тоскани. Напіввірш Лапо Джанні, вірші Кавальканті, Чіно, [153]Петрарки, Лоренцо деї Медічі, спогад про групу рим, про поєднання двох епітетів, про поєднання слів, які були гарними й гарно звучали, будь-яка ритмічна фраза збуджувала його, давала йому, так би мовити, ноту, яка правила йому за основу гармонії його першої строфи. Вона сприяла не пошукові аргументів, а пошукові прелюдій. Перший семискладовий вірш Медічі запропонував йому риму, й він виразно побачив те, що хотів би запропонувати своєму уявному читачеві в образі Герми; й разом із видінням протягом короткого часу спонтанно постала перед його духом метрична форма, в яку він повинен був налити, наче вино в келих, свою поезію. Бо його поетичне відчуття було роздвоєним або, сказати точніше, народжувалося з контрасту, тобто з контрасту між минулою ганьбою й сьогоднішнім відродженням, і тому у своїй ліричній творчості він шукав вищі форми й обрав сонет, архітектура якого складається з двох частин: верхньої, представленої двома катренами, й нижньої – з двох терцин. Таким чином, думка й пристрасть, висловлені в частинах першого порядку, підсилюються й підносяться в частинах другого. Форма сонета, хоч і є досконало прекрасною та величною, є також почасти неспівмірною, бо нагадує постать із задовгим тілом і надто короткими ногами. І справді, дві терцини не тільки реально коротші за катрени кількістю своїх рядків, а й здаються коротшими, бо терцина є швидкою і плинною супроти повільності й величі, характерних для катрена. Тому катрен – найкращий засіб виправити недостатність; бо, зберігаючи за терцинами точніший і більш видимий образ, він домагається, щоб терцини збільшувалися й гармонізувалися зі строфами, розташованими вище, не втрачаючи, проте, притаманних їм легкості та швидкості. Художники Відродження вміли врівноважити всю постать розмаяними стрічками чи полою, або складками одягу.